Читати книгу - "Танґо смерті"

листи йшли не поштою, їх перевезли кораблем до Констанци, а звідти потягом сюди. На кожному листі писалося прізвище адресата. Ті з юденрату вигукували прізвища, люди відбирали листи, цілували їх і тішилися. Листи були такі радісні… Мама отримала листа від тітки Фейги, вона написала, що живе на березі Тиверіядського озера в просторому будинку й охоче прийме усіх нас, бо місця доволі.

Щось мені тут не грало. Я запитав:

— А були якісь фотографії?

— Так, були.

— З Палестини?

— Ні… Були фотографії людей із валізами перед вантажівками, які їх мали везти на потяг. Усі усміхнені, бадьорі.

— Чи не видається тобі дивним, що листи з Палестини супроводжували знімки зі Львова? Чому твоя люба тітка не надіслала фотки на фоні свого просторого будиночка? Чи бодай під пальмою?

Лія спохмурніла і закусила губу. Я звелів їй сидіти в хаті і не рипатися, а сам подався до Яся, розповів йому про свої підозри і потягнув у ґетто. Панувало там сіре муравлисько в рухливій і галасливій масі, що дзвеніла, гуділа і бриніла безліччю голосів, у яких можна було б навіть розрізнити оригінальну мелодію. Натовп безперервно молов язиками, вихваляючи свої товари в будках, брамах, на ятках, возиках, на тацях, повішених на груди, в кошиках, відрах, торбах, пудлах, а то й просто на землі, бо однією з характерних рис справжнього львів'янина — не важить: українця, поляка чи жида — була його вишукана скнарість, яку навіть зажерливістю назвати не випадає, бо та скнарість була доведена до якогось високохудожнього абсурду, коли будь-який непотріб, будь-яка зужита річ викликала в практичній голові господаря надію на те, що він її ще колись полагодить, що вона ще колись придасться, а відтак вона знаходила своє почесне місце в одній із шухляд чи пачок і не покидала його роками, щойно по смерті господаря та річ могла опинитися на смітнику та й то не конче, якщо вдячні нащадки вирішать її долю інакше. Але тепер, коли скрута охопила усіх, коли забракло нових речей, то увесь Львів став велетенською тандитою, і старі речі, добуті з темних закамарків, ожили. Ще не так давно у львівських скринях можна було надибати споловілі комірчики поважних австрійських емеритів, їхні циліндри і фраки, моноклі і щіточки для ваксування вусів, потерті дамські рукавички до самого ліктя, викривлені мешти, кольорові поштівки, зужиті гаманці, огризки олівців, скляні корки, засохлі пензлики або ж такі безцінні реліквії, як засушені квіточки з могили Юліуша Словацького, листочок з вінка на могилі Маркіяна Шашкевича, дамський пристрій для виливання куль з епохи польських повстань, — усе це продавалося і купувалося, бо львів'янин просто не міг, збираючи усе життя мотлох, не придбати ще якусь безцінну детальку того покійного світу, який єднав його з дідами і прадідами і свідчив про тривалість роду. Тому-то й сліпило очі багатство розмаїтих товарів: баняки, миски, черевики, сорочки, штани, плащі, фантазійно розвішана білизна, фальшиві чоколядки, фарбовані цукерки, овочі, оселедці. Але найбільше різного непотребу, на який міг поласитися хіба божевільний, — поламані автомати з танцюючими фігурками, скляні кулі, маски, задимлені дзеркала, манекени без рук чи ніг, старі грамофони, розібрані ровери, поламані друкарські та швацькі машинки, клямки і ключі, погнуті цвяхи, зіржавілі інструменти, старі обдерті дитячі візочки, які можна використати хіба для перевезення мішків з бульбою, подерті книги і старі часописи, поламані меблі, споловілі гравюри, ікони без рам і самі рами, годинники, що вже ніколи не будуть ходити, перстеники з фальшивого золота і срібла, перуки і різноманітне шмаття, шнурки і шнурівки, у відрах напої, наколочені з оцту і сахарини, в баняках готові страви, а в пуделках — гарбузове насіння, печиво. І тут-таки просто неба працювали шевці, кравці, дзиґармайстри, були навіть різницькі ятки, де висіли велетенські кавалки м'яса, переважно кінського і несвіжого, якісь нутрощі, серця і кінські голови. А серед того гомону лунала музика, хтось грав на губній гармонії, хтось на сопілці, хтось на скрипці, а хтось намагався щось співати, і всюди панував специфічний запах жидівського ґетта, духотлива мішанина поту, старого вбрання, оселедців, цибулі, часнику і згливілого сиру. Тут можна було придбати і підпільний алкоголь, і документи, якийсь чоловік розклав на столику опаски з зіркою Давида, вигукуючи: «Опаски! Опаски! З паперу! З матерії! Перша кляса!» Старий жид зупинився біля нього, не наважуючись, котру вибрати, продавець до нього: «Беріть з матерії!», але жид сумно похитав головою: «А чи я переживу ту матерію? Нє, дайте паперову», і, заплативши, відійшов, згорбившись так, наче на його плечі навалилися усі лиха світу.

Мене дивувало, що всі базари і в ґетті, і поза ним завше були переповнені, хоча саме вони становили найбільшу небезпеку, бо німці раз по раз влаштовували лапанки, і тоді у спритно розставлені мережі потрапляли невинні люди. Спочатку виїжджала перед самим базаром колона критих військових вантажівок, одна біля одної так тісно, що проскочити поміж ними не було змоги, зазвичай на таку колону ніхто уваги не звертав, адже вантажівки проїжджали щодня, але ці зупинялися, а з них вистрибували озброєні солдати, утворюючи живий ланцюг, водночас з усіх перевулків вибігала жандармерія, і таким способом замикалася пастка, тоді базар охоплювала неймовірна паніка, лунали розпачливі крики, лайка, хтось комусь подавав знаки, кликав, хтось відзивався, люди покидали свій крам напризволяще і металися, шукаючи будь-якої лазівки, під ногами чвакали овочі, розсипалися крупи, перекидалися баняки з зупами, вареною бараболею і флячками, ноги слизькали, хтось падав, об нього спотикалися, а німці тим часом утворювали кілька проходів і пропускали усіх, хто мав документи, а тих, хто не мав, садили на вантажівки й у кращому випадку відвозили на примусові роботи, а в гіршому — у концтабір.

Йоська ми застали, коли він збирався до «Брістолю», де щовечора грав у оркестрі, він зі сміхом показав нам розпорядження райхсмюзикфюрера, що стосувалося танцювальної музики, пан райхсмюзикфюрер дуже перейнявся тим, що в закладах масового відпочинку лунає музика, яка наскрізь просякла жидо-большевицькими мотивами негритянського джазу, а тому належить віднині «у репертуарах естрадних і танцювальних оркестрів заборонити композиції, в яких ритм фокстроту, так званий «свінг», складає понад 20 %, у репертуарі оркестрів необхідно надавати перевагу композиціям в мажорній тональності на противагу мінорній, а тексти повинні відображати оптимізм і радість життя, а не типовий жидівський песимізм, що особливо проявляється у повільних композиціях, прозваних «блюзами», які шкідливо впливають на вроджену арійську дисципліну. Музика варварських рас прокидає темні інстинкти, чужі для німецького народу, це стосується також жидомасонських інструментів, з яких лунає пронизливе вищання, і барабанного