Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

він сів у мій човен і наказав мені чекати, коли він повернеться, або пошукати собі іншого човна, а ще краще — піти додому та приготувати рідних до такої несподіванки. Я сказав, що не хочу, а тоді пояснив йому, як відшукати нашого плота, й він відразу ж відчалив.

І раптом впала мені в голову думка. А що, думаю, як лікареві не пощастить вилікувати Томові ногу відразу, як то кажуть, не встигне вівця й тричі хвостиком махнути? А що, як йому потрібно буде днів три-чотири на таке діло? Що тоді нам робити? Сидіти тут і чекати, поки він усе роздзвонить? Ні, сер, я знаю, що мені робити. Зачекаю на лікаря, і, коли він повернеться й скаже, що йому треба буде поїхати до нас іще раз, я з ним подамся на пліт, хоч би для цього довелось мені шубовснути у воду; а там ми його зв'яжемо, залишимо на плоті й попливемо разом за водою; а коли він вилікує Тома, заплатимо йому, скільки треба, а то й віддамо все, що в нас є, й тоді висадимо його десь на берег.

Я забрався між штабелі колод, щоб хоч трохи поспати, а коли прокинувся, сонце вже підбилося височенько й стояло в мене над головою. Я схопився й побіг до лікаревої господи, але мені сказали там, що його немає ще з ночі. Еге, думаю, мабуть, Томові непереливки, коли так, треба негайно ж переправитися на острів. Біжу я від лікаря — і тільки-но звернув за ріг, як наскочив на дядька Сайласа, мало не торохнувши його головою в живіт!

— Як, це ти, Томе?! Де ж це ти весь час пропадав, паскудний хлопчиську? — вигукнув він.

— Я ніде не пропадав, — кажу, — просто ми хотіли перейняти втеклого негра — я та Сід.

— Де ж це вас носило, га? — не вгавав дядько. — Тітка ваша дуже непокоїться.

— Даремно вона непокоїться, нічого з нами не сталося. Ми побігли слідом за людьми та собаками, але вони випередили нас, і ми їх упустили з очей; а тоді нам здалося, що їхні голоси розлягаються десь понад водою, ну то ми роздобули човна й перемахнули через річку, але не знайшли там нічого підозрілого; ми повеслували проти води попід берегом, поки геть потомилися, тоді пристали до берега, прив'язали човна й полягали спати — тільки годину тому продерли очі та й знову перемахнули через річку на цей бік, щоб узнати, чи немає часом яких новин, Сід пішов на розвідку до поштової контори, а я оце никаю, щоб роздобути нам чогось попоїсти, а тоді відразу ж по вернемося додому.

Пішли ми разом із дядьком Сайласом на пошту «по Сіда», але. як я й знав наперед, його там не було; старий отримав якогось листа; ми почекали ще трошки, але Сід так і не з'явився; тоді старий сказав, що годі, мовляв, на нього чекати, їдьмо, каже, додому. Сід, коли йому набридне швендяти, нехай вертається пішки або човном, а ми поїдемо конем. Я ніяк не міг допроситися, щоб старий дозволив мені лишитись та почекати на Сіда; каже, все те ні до чого, треба, каже, поспішати додому, щоб тітка Селлі заспокоїлася, побачивши, що з нами нічого не сталося.

Коли ми вернулися додому, тітка Селлі так зраділа, що й сміялася, і плакала, і стискала мене в обіймах, і пошмагала мене трошки, але не боляче; нахвалялася вона й Сіда так само почастувати, коли він повернеться.

А люду в нас натовпилося повна хата: всіх фермерів з дружинами запрошено було на обід, і я ще зроду не чув такого ґвалту. Стара місіс Гочкіс торохтіла більше за всіх; калатала язиком, не вгаваючи. Вона розповідала:

— Ну, сестро Фелпс, обдивилась я ту халупку й переконалася, що негр ваш несповна розуму. Я й кажу сестрі Демрел — чи ж не казала я, сестро Демрел? — що він недоумкуватий. Так і сказала, цими самими словами. Ви всі мене чули: він недоумкуватий, кажу, це по всьому знати, кажу. Та гляньте лишень на те жорно — ой, і не говоріть мені, щоб ото людина при добрім розумі та почала отаке казна-що на жорні видряпувати. Що воно за знак, кажу. Тут у такого-то серце розірвалось, чи хтось там протягом тридцяти семи років у в'язниці нидів тощо, а то ще про позашлюбного сина якогось там Людовіка… та ще бозна-чого надряпано! Та він же зовсім з глузду з'їхав, кажу! Я це з самого початку сказала, і потім казала, і зараз кажу, і завжди казатиму: цей негр навіжений, чистий Навуходоносор, кажу…

— А ви помітили, сестро Гочкіс, оту драбину з ганчір'я? — урвала їй мову стара місіс Демрел. — Хай бог милує, та й навіщо вона була йому потрібна…

— Оце ж самісіньке я щойно казала сестрі Аттербек, вона може вам підтвердити. Вона каже: зверніть лишень увагу на мотузяну драбину. Ні, тобто я кажу: гляньте на мотузяну драбину. Навіщо вона йому була потрібна, кажу. Вона каже, сестро Гочкіс, вона каже…

— Цікаво знати, як же вони затягли туди те жорно? І хто вирив таку величезну діру? І хто…

— Це ж бо мої власні слова, брате Пенроде! Я допіру сказала… передайте мені тарілку з мелясою, прошу… я допіру сказала сестрі Данлеп, оце зараз сказала! І яким же то чином затягли вони до халупи те жорно, кажу. І без допомоги, уявляєте, без жодної допомоги! Ось загадка, каже. Та що ви мені кажете, кажу. Звісно, що була допомога, кажу, та ще й не один допомагав, кажу. Цьому негрові чоловік з дванадцятеро допомагало, кажу. Коли б то від мене залежало, я б з усіх негрів тут шкуру злупила, з кожного злупила б, а таки довідалася б, хто те вчинив, кажу; та ще й до того, кажу…

— Дванадцятеро, кажете ви! Та тут би й сорок не впоралося. Ви гляньте лишень на пилки, що їх з ножів змайстровано, та ще всякого багато… та як ретельно все зроблено! Та щоб перепиляти такою пилкою ніжку, довелося, мабуть, шістьом цілий тиждень працювати. А негритянське опудало в ліжку, га? З соломи зроблено… А бачили ви…

— Атож, ваша правда, брате Гайтауере! Я допіру сказала те ж самісіньке братові Фелпсу. Він сам мене запитав: яка ваша думка, сестро Гочкіс, запитав. Щодо чого, брате Фелпсе, кажу. Та щодо цієї ніжки, як же то її перепиляно, каже. Яка моя думка, кажу. Не може ж того бути щоб вона сама відпилялася, кажу,