Читати книгу - "Любов у спадок"

на нещасну тварину. Зненацька кінь Дугласа захропів і почав повільно завалюватися набік. Дуглас не встиг витягти ногу зі стремена й миттєво по тім'я занурився у воду. Беріг тут був замулений, дно відразу різко обривалось донизу…

Безглуздішої ситуації не можна було й уявити. Втонути на мілководді — що може бути кумедніше для лицаря?

— Чого стоїте! — сердито гаркнув Макфергюс, кидаючись уперед. — Витягніть його!

Шотландці спішилися і, заважаючи один одному, кинулись допомагати Дугласу вибратися з води та звільнити ногу, яка заплуталася в стремені. Час від часу його голова підіймалася над водою, і в ці миті він гарчав, відпльовувався та вивергав жахливі прокльони.

І цієї самої миті з-за пагорба вилетів ще один вершник. Здавалося, він упав просто з неба — ніхто не зрозумів, звідки він узявся. Вихром пролетів повз натовп, двічі рубонув грубу линву, надійно обв'язану навколо величезного в'яза, що ріс біля води. Удар важкого клеймора розсік туго натягнуте прядиво, ніби масло. Якусь мить нічого не відбувалося, а по тому линва, на якій теліпався пором, не витримала — з голосним тріском перервалася. Величезний неповороткий пліт повільно розвернуло течією і почало врочисто зносити річкою вниз. До берега долинула розпачлива лайка поромників.

Чорнявий вершник відразу розвернув коня та щодуху помчав берегом. Усе це сталося за кілька секунд, ніхто навіть отямитися не встиг. Кілька шотландців скочили в сідла й кинулися навздогін.

— Геть! — несамовито закричав Дуглас, розкидаючи людей, що кинулися йому на поміч. — Убийте його! Убийте!!!

Йому нарешті вдалося звільнитися з-під мертвого коня й вибратися на берег. Граф був страшний. Мокре волосся обліпило його побіліле від люті обличчя, на якому чорними вуглинами палали очі, повні невгамовного гніву. Одним рухом він злетів у сідло чийогось коня та скаженим алюром помчав услід за божевільним, який посмів перерубати линву.

Самотній вершник на сірому жеребці мчав крутим берегом, пригинаючись до сідла та не відводячи погляду від річки. Буквально розпластаний на шиї свого скакуна, він підганяв його короткими гортанними вигуками, як це роблять горці. Темне волосся летіло за ним, нагадуючи воронові крила, очі примружилися, перетворились на два бурштинові леза, які гостро поблискували. Шотландці мчали за ним уже на незначній відстані, але він ніби й не бачив їх. Погляд вершника був спрямований до невисокого урвища, за яким річка плавно повертала. Його кінь галопом вилетів на той пагорб, і вершник несхибною рукою послав його далі. Слухаючись твердого господаревого наказу, підкоряючись його волі, тварина відштовхнулася від землі й злетіла в повітря. На мить обоє мальовничо зависли в небі, мов дивовижний птах, а далі з голосним плюскотом шубовснули у воду. Шотландці, які переслідували лицаря, насилу встигли стримати коней на самому краєчку й вибухнули прокльонами на його адресу.

Вир закрутив сміливця, але дужий лицарський кінь зумів виборсатися з небезпечного місця під урвищем і винести разом із собою вершника. Потужними гребками чоловік поплив уперед, тримаючись за вуздечку коня. Їх стрімко зносило течією, але вони завзято просувалися до середини річки. Дугласові люди нерішуче тупцювали на краю кручі. Вир під ними гув розгніваним вуликом.

— Чого остовпіли, бовдури? — з погрозою в голосі крикнув Дуглас. — Стріляйте!

У повітрі засвистіли стріли, але негода не сприяла влучності. Тятиви відволожилися, стріли важко хлюпались у воду, не долітаючи до вершника, який відплив уже доволі далеко.

— Він би в жодному разі не схибив, — прошипів сер Вільям крізь зуби, з ненавистю дивлячись на плавця, який неухильно віддалявся.

Він пильно дивився на дві крапки у хвилях Клайда, одна з яких уже наближалася до протилежного берега.

— Не марнуйте часу, — рвучко змахнув він рукою. — Все одно їм не втекти. Нижче за течією біля Лоудера є брід — там і перейдемо на той бік.

З лицаря стікала вода, але він аж ніяк не здавався кумедним. Навпаки, вся його постать випромінювала неприборкані енергію та волю.

Граф повернув коня й повільно почав спускатися з глинистої кручі.

— Хто цей божевільний? — зважився запитати Макфергюс. — Ви його знаєте, сере Вільяме?

— Син зрадника, — була коротка відповідь. Дуглас замислено глянув у сіре небо й байдуже докинув: — Колись я особисто стратив його батька, який посмів забути про свій обов'язок і піти на переговори з англійцями. Олександр Далхаузі, пригадуєте такого? Ну що ж, тепер у мене до хлопця ще один рахунок. І цього разу він не викрутиться, хоч і патріот.

Макфергюс сполотнів. Давня історія, давня й темна… Він вдавано зітхнув і нахилився до мішка при сідлі, нібито щось поправляючи, аби приховати своє сум'яття. Господь із ними, з цими ста фунтами… Тут би живим зостатися.

— Ми наздоженемо їх, — упевнено сказав Чорний лицар. — Але спочатку мені потрібен свіжий кінь. Ця проклята шкапа здохла в останню мить!

Він був, як і раніше, злий, але тепер його голова міркувала чітко і ясно. Як не крути, а доведеться на якийсь час затриматися в Карноуті. Необхідно дочекатися підмоги з Дуглас Кастла. Його люди поводяться зовсім інакше, ніж ці залякані вілани сера Дункана. Тут він із ним і розпрощається. Макфергюс — ні на що не годний непотріб, і він із ним більше справи не матиме.

Граф дав шпори скакунові, скеровуючи його до містечка. Решта приречено потяглися за ним.

* * *

…Еріка не встигла як слід злякатися, коли стрибнула в річку. Та коли темна холодна вода зімкнулася над її головою, на мить їй здалося, що більше вона ніколи не побачить сонячного світла. Сильна течія підхопила її, закрутила, мов соломинку, потягла донизу, донизу…

Десь поруч кінь бив копитами у