Читати книгу - "Світло Парижа"

Лазурному березі є колонія Кавалер-сюр-Мер з дуже свіжим повітрям.

Міс Парсонс була певна, що проживання на півдні Франції зробить для Марджі чудо, але хто її туди повезе? Хто заплатить? Вона надіслала телеграму батькам Марджі, повідомила їх про все, вони відповіли також телеграмою, просили більше інформації. Але скільки інформації можна надати телеграмою? Обмежена комунікація, що дала у свій час Марджі розправити крила, знов і знов посилати батькам листи, повні брехні, а потім розважати їх історіями про музеї та детальними описами Сен-Шапель[111], тепер стала її ворогом. Крім того, що Марджі нічого не їла, атаки кашлю її знесилювали. Дороті підсовувала їй подушки, щоб та не задихнулась від рідини в грудях.

Марджі дрімала, прокидаючись від кашлю, її тіло дрижало від зусиль, у грудях хрипіло, вона мовчки плакала від болю. Деколи вона подовгу не спала, скляними очима дивилась у стелю, доки хтось, хто з нею сидів, лякався так, що кликав лікаря. Той казав, що з нею буде все добре від свіжого повітря й відпочинку, і давав їм ще пачку ліків.

Був лише випадковий збіг, що Роберт Велш, її кавалер з давно минулого першого балу, проїздив через Париж. Він жив у Європі вже п'ять років, батьки фінансували його перебування в надії, що син колись стане серйознішим. А той змінився, зробився старшим і більш замисленим, хоча й провів деякий час, попиваючи й залицяючись до італійських і чехословацьких дівчат.

Але батьки втомились фінансувати його веселе життя й почали вимагати, аби син повернувся додому. Він замовив квиток додому через Шербур, організував собі останню зупинку в Парижі, а приїхавши, знайшов телеграму від батьків Марджі, які благали привезти її додому. Так він і зробив. Зробив таку милість, піднявся в її кімнату на четвертому поверсі, вгамувавши чарівний, з претензією на образу вереск, який учинили дівчата, побачивши його, склав її щоденники й зошити в скриню, — в ту саму скриню, де я знайшла їх сімдесятьма п'ятьма роками пізніше. Потім спакував її сукні, черевики й новий паризький капелюх. Найняв носія, щоб спустив усе це з висоти четвертого поверху й відвіз до залізничної станції, а потім, коли настав час їхати, майже зніс її на руках униз вузькими сходами.

Роберт повіз її до Шербуру, купивши квиток у спальний вагон на таку коротку подорож. На корабель вони сіли разом. Він повів її до судового лікаря, той відмовився тримати її в ізоляторі, бо боявся заразитись, отже, Роберт провів її назад до каюти. Вільних кают більше не було, тож він купив їй квиток у свою. Її батьки ніколи про це не довідаються, а йому буде легше піклуватись про неї. Подорож тривала цілий тиждень, та Марджі здавалось, кілька хвилин, а може, кілька років. Лікар мав рацію, перебування на свіжому повітрі й далеко від бруду і диму Парижа полегшили роботу її легенів. Одного дня їй стало настільки краще, що вона змогла скупатись і помити голову, потім вийти на палубу й там посидіти, загорнутою у три рушники, відверненою від вітру, але на другий день вона так стомилась, що хотіла тільки спати, Роберт сидів поруч, клав теплі хустинки їй на ніс, щоб вона вихаркувала рештки рідини з легенів.

Хитавиця корабля в літніх штормах викликала нудоту й виводила з рівноваги, і вона відсунула тарілку супу, яку приніс Роберт. Коли вона прокидалась, відвертала обличчя до стіни, запам'ятовувала цяточки й спіральки деревини. Він розпакував кілька її книжок і деколи годинами читав їй. Слова пропливали над нею, як вода, але під звуки його голосу й похитування корабля вона спокійно засинала. Він залишив книги на її нічному столику, щоб читала сама, але вона не торкалась їх, а однієї особливо штормової ночі книги літали по кімнаті і вдарили Роберта по голові, коли той спав. Після того він тримав їх у шухляді.

Той тиждень на кораблі, коли він піклувався про хвору й мовчазну Марджі, змінив Роберта. Він пішов до салону пограти в карти і зрозумів, що не може зосередитись. Переодягся до обіду, але вийшов із-за столу, перш ніж подали десерт, подивитись, як вона, відсторонено кивав жінкам, що з ним фліртували, навіть не давав обіцянок, яких не дотримається, уникав балів і вечірок, на які його ласкаво припрошували, натомість проводив вечори у каюті з Марджі, читав їй, коли вона заплющувала очі й боролася з нудотою й болями у шлунку, що спричиняла хитавиця на морських хвилях, шукав стюардів, щоб узяти нескінченну кількість гарячої води для компресів на груди й холодної, щоб утишити пропасницю. Він повісив смокінг і вештався весь час у фланелевих брюках.

Спостерігаючи, як вона спить, Роберт згадував, як вони розмовляли у ніч її першого балу, які були молоді, дурні й романтичні, думаючи, що світ належить їм, і не думаючи про наслідки. Вона була відвертою й оптимістичною, не така, як дівчата, що їх знав, — на підборах і з бальними книжечками. Тепер вона була такою беззахисною, а він почувався винним, що забрав її з того місця, де, як казала, вона мріяла бути.

Коли вони прибули до Америки, батьки зустріли їх і забрали дівчину, і він пішов додому сам, ступив на родинний поріг стомлений, лишивши позаду на вулиці купу багажу, зі сплетенням гірких почуттів у душі: розчаруванням і жалем за минулими роками, і без досягнень, якими міг би похвалитись, із тривогою перед майбутнім, що має зустріти, і дивне почуття самотності охопило його, коли він стомився від матері й домових слуг, йому бракувало Марджі.

А Марджі їхала додому в потязі, не промовивши ані слова, повільно піднялась нагору до своєї спальні, і це зусилля викликало в неї недолікований