Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

придушена. Тибатто, ватажок повстання, полонений. Кордуба, Іліберіс та Гіспаліс вільно зітхнули…

Аецій ухопив його за руки.

— Нарешті! — радісно скрикнув. — Давно пора!.. Ще місяць і селюки Галлії теж би піднялися… І як, багатьох вішаєте?…

Поет усміхнувся.

— Дерев не вистачає, найславутніший…

— То паліть… Паліть живцем… Цілі села… Зженіть разом три-чотири сотні… з жінками, дітьми, майном… і відразу підпалюйте з чотирьох боків… Як гуни… Швидше йде і більше лякає…

Меробад зблід.

— І без того діються страшні речі, — сказав. — Я сам вирізав під Іліберісом дві тисячі людей. Солдатам зброя з рук випадала від утоми. І, на додачу, не мали жодної потіхи. Селючки, знаючи, що й так потім смерть їх чекає, на злість не давалися солдатам у руки, — відразу кидалися на мечі… Страшні речі!.. тільки й щастя, що вже буде спокій, — посесори не мусять уже боятися втратити життя і майно, а Pax Romana — втратити Бетику…

Аецій засміявся.

— І чому воно завше так, що кожен поет м’який, наче жінка?! — скрикнув. — Але, якщо зайшла мова про жінок, як поживає достойна дружина?…

Меробад ледь зашарівся.

— Очікує пологів…

— То найпресвітліший Астурій буде дідом?!.. Воістину, саме годиться, щоб одержав консулат, який я обіцяв йому ще як молодикові. Достойний муж з онуками… Саме вчасно… Треба про це подумати. Але ти не сказав, як почувається переможний magister utriusque militiae?… Здоровий? Не поранений?… Напевне, пишається своїми тріумфами?…

— Я саме хотів сказати, найславутніший. Ти зволив сміятися, що я слабкий, наче жінка, — тим часом, найпресвітлішого Астурія останнім часом так виснажили бої, що прагне скласти з себе посаду магістра обох військ. Каже, що його нерви геть розбиті. Колись, під Кордубою, зомлів, проїжджаючи через гай, колишній аполлоновий. Але ж такого лісу повішеників і ти ще, мабуть, ніколи не бачив, найславутніший…

— Не може бути!.. — в голосі Аеція звучать безмежне здивування і недовіра. — Ти щось поплутав, славний поете. Астурій?… той Астурій, що так спокійно і холоднокровно залагодив справу Фелікса?!..

— Присягаю на Христа, що правду кажу. Астурій кілька разів казав мені: «Довше не витримаю… Тільки-но вийду до саду, на кожному дереві бачу повішеника і все мені перед очима червоно»…

— Слабкі ж ви, іспанці, маєте голови і серця!.. Але, якщо Астурій хоче, звільню його, зате зроблю консулом… Кому я раз щось обіцяв…

— А кого б ти хотів настановити магістром обох військ замість нього, найславутніший?… Мабуть, знову когось такого, що воюватиме в Іспанії?… оборонятиме країну від свебів… прикінчить багауду… не пустить візіготів під Піренеї… Когось, хто знатиме країну та обставини….

Аецій втупив у нього проникливий пильний погляд. Довго дивився в очі. Нарешті сказав, уже не посміхаючись:

— Ось по що ти приїхав, Меробаде?… Розумію, ти заслужив… Але, воістину, досі ще жоден поет так високо не зайшов!.. Маєш рацію, справді хочу мати в Іспанії магістра обох військ… Дійсно, знаєш країну… обставини… та й відзначився… Але це складно. Ти ж знаєш, яких і скільки ворогів маєш. Сигісвульт неприхильний до тебе. І Петроній Максимус теж. І Фавст… Навіть мої друзі: Басс і Касіодор. Заздрять твоїй славі… Лише Марцеллін тебе підтримав би, але він сам — як поганин, ще й не з Міста родом, — ледве тримається на ногах, — я насилу його захищаю. Воістину, тяжче захищати друзів, ніж провінції… Тож і кажу: складно… дуже складно…

Меробад мовчав. Поглад мав утуплений в підлогу, — обличчя залите гарячим рум’янцем.

— Та, раз ти через це приїхав, — продовжував Аецій, — поміркую, чи не вдасться щось зробити.

Меробад схопився на ноги.

— Я не лише через це приїхав! — крикнув ображено, — вір мені, найславутніший, ніколи б я не хотів посварити тебе з Фавстом, Бассом чи Касіодором…

Аецій засміявся.

— Посварити?! Меробаде, забуваєш, із ким розмовляєш… Посваритися можна лише з рівним собі… А з ними можеш щонайбільше спричинити мені дещицю неприємного клопоту. Зрештою, я вже сказав: якщо ти через це приїхав…

— А я теж сказав уже, що не лише через це приїхав, мій командире і покровителю!.. — Сягнув рукою в глибину одягу і видобув великий пергаментний сувій. — Адже сьогодні минає два роки від народження Гавденція… Невже Меробад міг про це забути?!

Аецій розкрив обійми.

— Люблю тебе, Меробаде, — сказав тихим зворушеним голосом. — І ти справді сам через це приїхав?

— Щоб самому прочитати…

— Тож ідемо до Гавденція, друже…. Найпресвітліший магістре обох військ. Якось упораємося з людською заздрістю… з Максимусом, Глабріоном, Геркуланумом, Касіодором… Ходімо.

* * *

Меробад звик говорити, що його приязнь до Марцелліна лише з великими зусиллями може зупинитися на порозі поганського лараріуму. Натомість Марцеллін, хоч нікому цього й не казав, думав: «А моя без зусиль зупиняється і обривається там, де починаються його вірші». Бо щиро вважав свого приятеля дуже небезпечним, хоч цілком несвідомим шкідником у прегарному саду римської поезії: не терпів його стилю та синтаксису, ненавидів його риторичні звороти, а надто порівняння, гидував банальною провінційною лексикою… Першу звістку про виставлення статуї Меробада на Форумі Траяна прийняв як образу, смертельну образу всіх великих творців минулого, яких любив і шанував, а статуї яких теж прикрашали Форум Найкращого Імператора. Лише велика і щира його прихильність до іспанця стала причиною того, що ніколи не опублікував написаного ним нарису: «Про безталанність поезії та варваризми прози певного прославленого поета, популярність