Читати книгу - "Зима у горах"

пішов на пошту, знайшов у телефонному довіднику адресу Дженні — адресу Твайфорда Дж. Р.,— надряпав її на конверті і квапливо вкинув лист у скриньку. Коли конверт без вороття ковзнув у щілину, в нього виникло раптове й гостре бажання вихопити його назад, а тоді він подумав: «Я міг би спалити його, але однаково вона сама його спалить, коли прочитає, то чому б не дати їй знати, що собою являє чоловік, який кохає її?»

Ввечері того дня Роджер був веселий. Він довше, ніж звичайно, засидівся в пивній і витратив там більше грошей. Маріо вчив його італійської пісеньки, а Медог, який здихався десь свого союзника канадця, розповідав, швидко сиплючи словами, про Мейліра й Гвальхмайя, сина Мейліра. Роджер трохи сп’янів і під час десятигодинного рейсу в Лланкрвіс неправильно дав здачу кільком пасажирам.

Дні стали короткими, смеркало рано, і вітрини магазинів, перетворюючись на прямокутники жовтого світла, що нестримно вихоплювалось на вулиці, впевнено утверджували своє яскраве панування над гнилою вологістю повітря й хмарами, які непорушно висіли над самісінькими дахами. Наближалось Різдво, і на вузьких тротуарах з кожним днем прибувало народу. В автобусах їздило дедалі більше пасажирів з дедалі більшою кількістю пакунків, і в кожну машину набивалося стільки людей, що голку ніде було встромити, і хоч бурий пірат аж переривався, невтомно мотаючись на дві хвилини попереду автобуса Герета, люди, які терпляче стояли в чергах, раді були увіпхатись у будь-яку машину, яка до них під’їде, й їхати — безплатно чи за гроші,— куди їм треба. І багато разів за ці три-чотири тижні жовтий автобус бував так само переповнений, як і бурий пірат, а шкіряна сумка приємно відтягувала Роджерове плече. Та обличчя Герета залишалось застиглим і похмурим, жодна глибока зморшка з нього не зникала, і Роджер розумів, що хоч виручка і збільшилась, але позиції у них хисткі. Різдво не принесло їм радості — під час свят вони почали заробляти з кожним днем дедалі менше. Із дзвіниць лунав благовіст, але їм у темряві залитих дощем доріг ввижалися страхіття й небезпеки. Одного разу надвечір, коли вони котили головною вулицею Карвеная, на якусь жахливу мить їм здалося, що вони збили дитину. На тротуарі було повно навантажених покупками людей, і маленький хлопчик років п’яти, якого відтрутив від батьків гурт дорослих, бачачи, що батьки віддаляються, злякався й кинувся вбік, щоб обминути двох довільних гладких мотрон з ручним візком, але раптом підсковзнувся й упав, покотившись по ковзкій дорозі просто — так їм здалося — під праве переднє колесо автобуса. Герет різко загальмував, зупинивши довгу валку автомашин, що рухалася позаду, а Роджер, у якого біля стегна метлялася сумка, миттю вистрибнув з автобуса, шукаючи очима бліде закривавлене тільце. Проте помітив тільки, як хлопчик, цілий і здоровий, підхопився і кинувся, мов заєць, навтіки, й почув дзвінке валлійське кудкудакання жіночих голосів. Але почуття полегкості, яке пойняло було його серце, коли він повернувся в автобус і сказав, що все гаразд, тривало недовго, прихований страх і погані передчуття й  далі холодом лежали на душі, наче торішній злежаний сніг між корінням дерева.

Ніхто з них більше не згадував про той випадок, але в . Роджера склалося враження — яке могло бути й витвором -його власної уяви,— що від того дня в їхньому житті почалася нова й безрадісна смуга. Герет зробився, якщо це взагалі було можливим, ще мовчазнішим, піж раніше, вкрай заклопотаним і таким замкнутим, що здавалось: внутрішня отрута прикростей пригнітила його мозок і звела чоловіка до . рівня автомата. А всього кілька тижнів тому Роджер іноді побоювався, що становище, в якому вони опинились, закінчиться шаленим вибухом,— зовсім не важко було уявити, як Герет, білий від німої люті, затискує десь у кутку пикатого водія бурого автобуса або його схожого на тхора спільника й видушує з них життя своїми великими сталевими пальцями. Тепер ця смуга минула. Герет наче й не намічав жахливої примари, що весь час маячіла попереду них. Водій бурого автобуса все ще зникав у своєму невідомому сховку, але Роджер був майже певен: якщо тепер заброда навіть підійде до Герета й зухвало стане перед ним, Герет тільки здивовано гляне на нього своїми невидющими очима, наче яструб, привчений до шкіряного ковпачка на голові.

Та одного разу Герет усе ж таки заговорив. Це було на міській площі темного похмурого ранку, коли, здавалося, каміння замку, ввібравши в себе все світло, що було в небі, й перетворивши його на вагу, намагалося ще дужче натиснути на землю, щоб зовсім вгрузнути в неї й у такий спосіб покінчити з довічним обов’язком височіти у вигляді стін. Збиралося на дощ, віл мав ось-ось зірватися. Герет і Роджер стояли біля автобуса, і Роджеру чомусь впало в око, що лисувата маківка Геретової голови знаходиться точно на рівні ковпачка радіатора.

—     Різдво,—наче сам до себе промовив Герет, дивлячись на двох жінок, ідо повільно наближалися до них з яскравими пакунками в руках. Потім він обернувся і глянув Роджерові просто в обличчя,— Що ви збираєтесь робити?

—     Посиджу у себе в каплиці за пляшкою, а тоді ляжу спати,— не задумуючись відказав Роджер.

—     Он як,—Герет зосереджено обмірковував почуте.—А я гадав, ви поїдете звідси на день-другий. Знаєте, до вашої родини.

—     Ні, не поїду.

—     Ну, на Різдво самому бути не годиться,— сказав Герет.— Приходьте на свято до нас, проведете його зі мною й матір’ю.

Роджеру перехопило подих. Він тільки тепер виразно усвідомив, що, не бажаючи признатися самому собі, боявся настання Різдва, боявся панічно.

—     Із задоволенням прийду,— відповів він.

—     Майте лише на увазі, частування буде не бозна-яке,— вів далі Герет.— Але ми щось та зготуємо.

Від цієї миті все життя Роджера зосередилося на святкуванні Різдва у Герета. Чи їхав він в автобусі з міста чи до міста, чи замітав у каплиці, чи готував невибагливу їжу з консервів, чи відпочивав перед своєю веселою грубкою, його думки невідворотно линули до Різдва. Що вони їстимуть? Що питимуть? Що робитимуть? Про що розмовлятимуть? Надіне Геретова мати товстий коричневий джемпер чи заради свята витягне із скрині свій вилинялий «найкращий» одяг? Чи сидітимуть вони церемонно й дивитимуться на годинник, чи чари