Читати книгу - "П'ятнадцятирічний капітан"

його товариші вже знаходилися поза зоною їхньої досяжності. Річка, що перетворилася на стрімкий потік, мчала їх вперед, і за кілька секунд село на палях розтануло на горизонті.

– Триматися лівого берега! – наказав про всяк випадок Дік Сенд. – Підводних каменів більше немає!

– Є триматися лівого берега! – повторив Геркулес, навалюючись на кермове весло.

Дік Сенд перейшов на корму і, розвернувшись назад, став пильно вдивлятися в освітлену місяцем поверхню води. Однак нічого підозрілого він не помітив. Жоден човен не переслідував їх. Найімовірніше, дикуни не мали каное, а коли розвіднілося, ні на березі, ні на воді не було видно жодного туземця. Проте, з міркувань безпеки, Дік Сенд продовжував весь час вести каное вздовж лівого берега.

Протягом наступних чотирьох днів, з 11 по 14 липня, місіс Уелдон та її супутники почали помічати, що місцевість сильно змінюється. Перед їхніми очима був тепер не пустельний край, а найсправжнісінька пустеля, на зразок тієї пустелі Калахарі, яку Лівінгстон досліджував під час першої своєї подорожі. Сухий ґрунт був зовсім не схожий на родючі землі у верхів'ї річки.

А річка все тягнулася далеко за обрій безкінечною блакитною стрічкою і, скидалося на те, що повинна була впадати прямісінько в Атлантичний океан.

У цій безплідній місцевості нелегко було добувати їжу для п'ятьох. Від колишніх запасів продовольства не залишилося нічого. Риболовля давала мало, полювання не приносило більше жодної користі. Антилопи та інші травоїдні не знайшли б тут ніякого поживку, разом з ними зникли і хижаки.

Тому вночі вже не чутно було такого звичного гарчання. Нічну тишу порушували лише жаб'ячі концерти, які Камерон порівнює зі звуком, що видають конопатники під час конопачення, свердлувальники під час свердлування і клепальники під час клепання на корабельні.

Пласка, випалена сонцем рівнина без жодного деревця простягнулася по обидві боки від річки аж до пагорбів на схід та захід вздовж горизонту. Тут ріс лише молочайник, але не той його різновид, з якого добувають борошнисту масу – касаву, а той, з якого можна отримати виключно непридатну в їжу олію.

Необхідно було, однак, якось добувати їжу. Дік Сенд не знав, що робити, але раптом Геркулес згадав, що туземці нерідко вживають в їжу молоді пагони папороті і м'якуш стебел папірусу. Він сам неодноразово тамував в такий спосіб свій голод, коли просувався лісами вслід за кітандою місіс Уелдон. На щастя, папороть і папірус було удосталь вздовж річки, а солодка серцевина папірусу сподобалася усім і, особливо, малому Джекові.

Ця страва не вирізнялася особливими поживними властивостями. Однак вже наступного дня за допомогою кузена Бенедикта їм вдалося виправити становище.

Від моменту відкриття «шестиніга Бенедикта», якому судилося увіковічнити його ім'я, ентомолог збадьорився та перебував у доброму гуморі. Заховавши комаху в надійне місце, тобто в тулію свого капелюха, кузен Бенедикт використовував кожну зупинку для того, щоб продовжувати свої дослідження. Того дня, нишпорячи у високій траві, він сполохав якусь пташку, що зацікавила його своїм пір’ям.

Дік Сенд вже хотів вистрілити, як кузен Бенедикт заволав:

– Не стріляйте, Діку! Не стріляйте! Все одно цієї пташки не вистачить на п'ятьох.

– Зате вистачить Джеку, – заперечив Дік Сенд, вдруге прицілюючись в пташку, яка не поспішала відлітати.

– Ні! Ні! – вигукнув кузен Бенедикт. – Не стріляйте. Це медник, він вкаже на місце, де багато меду.

Дік Сенд опустив рушницю, зрозуміши, що кілька фунтів меду цінніші за одного птаха, і разом з кузеном Бенедиктом пішов за медником, який, то здіймався вверх, то спускався додолу, немов припрошуючи мисливців слідувати за ним.

Далеко йти не довелося – за дві-три хвилини вони побачили посеред заростей молочайника стару трухляву колоду, навколо якої голосно дзижчали бджоли.

Кузену Бенедикту не хотілося позбавляти цих перетинчастокрилих «плодів їхньої праці», як він висловився, але Дік дотримувався іншої думки. За допомогою сухої трави він викурив бджіл з вулика і набрав неабияку кількість меду. Потому, дозволивши пташинці-меднику підкріпитися своєю часткою здобичі – бджолиними сотами, він разом з кузеном Бенедиктом повернувся до каное.

Мед зустріли із величезним захопленням, однак, зрештою, його виявилося недостатньо. Всі вже нестерпно страждали від голоду, коли 12 липня, причаливши до берега, вони побачили, що землю, неначе килимом, вкрито сараною. Тут були мільярди цих комах, які вдвічі, а місцями навіть втричі вкривали траву та кущі. Кузен Бенедикт одразу повідомив, що туземці нерідко вживають цих прямокрилих в їжу – це було чистою правдою, – і мандрівники одразу кинулися збирати цю «манну небесну». Її було так багато, що вистачило б навантажити з десяток таких човнів. Підсмажена на слабкому вогні, сарана була стравою, яка смакувала б і менш голодним людям. Навіть кузен Бенедикт, щоправда, важко зітхаючи, з'їв чимало.

Все ж таки ця низка фізичних і моральних випробувань мусила закінчитися. Щоправда, сплавляння швидкою річкою не так втомлює, як попередня мандрівка прибережним лісом, проте, неймовірна спека вдень, вологий туман вночі і постійні атаки москітів робили занадто нестерпною і цей вид подорожі. Дійсно, вже час дістатися до мети, проте Дік не бачив кінця цієї подорожі. Скільки часу триватиме плавання? Тиждень, місяць? Ніщо не підказувало відповіді на це запитання. Якби річка текла на захід, вони були б вже неподалік від північного узбережжя Анголи; однак річка текла скоріше на північ і вони могли плисти так ще дуже довго, перш ніж досягнути берега океану.

Дік Сенд уже починав сильно хвилюватися, аж раптом вранці 14 липня напрямок річки раптово змінився.

Малюк Джек сидів на носі човна і дивився крізь трав'яне покривало, аж раптом на горизонті з'явилася широка смуга води.

– Море! – закричав він.

По цих словах Дік Сенд здригнувся і підійшов до Джека.

– Море? – перепитав він. – Ще ні, однак це – велика річка, що тече на захід. Вочевидь наша річка була тільки її притокою. Можливо, це – Заїр?

– Було б добре, Діку! – відгукнулася місіс Уелдон.

Так, дійсно, тому що, якщо це був Заїр або Конго, який Стенлі відкрив через декілька років, то залишалося б плисти за його течією аж до самого гирла, де розташовано португальські поселення. Дік Сенд сподівався, що саме так все і відбуватиметься, і у нього були на це всі підстави.

П'ятнадцятого, шістнадцятого, сімнадцятого і вісімнадцятого липня каное пливло сріблястою поверхнею широкої річки. Земля навколо більше не була такою безплідною. Втім, Дік Сенд продовжував поводитися обережно і, як і раніше, вниз за течією плив не човен, а невеличкий острівець.

Ще кілька