Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Отакої! Він же тарабанить моє пальто! — сказав барон, бачучи, якою знахідкою увінчалися довгі пошуки Брішо. — Ліпше сходив би я сам. Що ж, накиньте його на плечі. А чи знаєте ви, серце моє, що це дуже небезпечно? Це все одно, що пити з однієї шклянки, — я читатиму ваші думки. Та ні ж бо, не так, ану дозвольте мені. — Барон накинув на мене своє пальто, укутав шию, відгорнув комір, лапнув мене за підборіддя і перепросив. — У цьому віці ще не вміють укриватися ковдрою, треба його тушкувати; я помилився щодо мого покликання, Брішо, я народився, аби бути нянькою». Я хотів піти, але пан де Шарлюс заявив про свій намір знайти Мореля, і Брішо утримав нас обох. Зрештою, певність, що вдома я застану Альбертину, певність не менша за ту, яку я мав пополудні, певність, що Альбертина повернеться із Трокадеро, спричинилася до того, що я не рвався оце побачитися з Альбертиною, як не рвався цього ж таки дня, після Франсуазиного дзвінка, сідаючи до роялю. І щоразу, як протягом нашої розмови я хотів устати, мій спокій дозволяв мені улягати протестам Брішо, який боявся, що без мене йому не затримати барона аж до хвилі, коли пані Вердюрен нас погукає. «Ну ж бо, — звернувся він до барона, — побудьте ще трохи з нами, ви з ним скоро почоломкаєтеся», — із цими словами Брішо втопив у мене своє майже мертве око, якому численні операції вернули трохи життя, але яке утратило рухливість, потрібну для злосливого бликання скоса.
«Почоломкаєтеся», яка дурниця! — гукнув барон пискучим і розчуленим фальцетом. — Бачите, мій хлопче, у нього завжди на думці церемоніал вручення нагород, він марить своїми любими учнями. Мимоволі думаєш: а чи не спить він часом з ними?» — «Ви хотіли бачити мадемуазель Вентейль, — повернувся до мене Брішо, який чув кінець нашої розмови. — Обіцяю попередити вас, коли вона прибуде; мені дасть знати про це пані Вердюрен», — додав професор; він-бо передбачав, що барона витурять із кланчика. «Га! га! Бачу, для вас я не такий близький з пані Вердюрен, — озвався пан де Шарлюс, — щоб вона обвістила мене про прихід цих осіб із поганою славою. Такий це вже секрет полішинеля, ох і ох! Пані Вердюрен даремно їх пускає до себе, хай це роблять таємні гадючники. Вони накладають з усяким кодлом, нечисто запевне купчиться у страшних кишлах». З кожним бароновим словом мука моя, змінюючи форму, росла. Аж це, згадавши собі відрухи нетерпцю в Альбертини, які вона одразу, зрештою, тлумила, я злякався, що вона збирається мене покинути. З огляду на цю підозру, наше спільне життя ставало для мене аж надто необхідним, доки не повернеться до мене спокій. Щоб прогнати в Альбертини думку — якщо вона її виношувала — випередити мене з наміром розриву і щоб аж до моменту, коли я зможу доконати його без болю, зробити її становище стерпнішим (я діяв, може, під впливом пана де Шарлюса і підсвідомого спогаду про кумедії, які він любив розігрувати), найкращим здалося мені убити Альбертині в голову, що то я сам хочу її покинути; і я вирішив, щойно вернуся додому, вдати сцену прощання, розриву. «Ба ні, як на мене, ви не менш близький з пані Вердюрен, ніж я», — виголосив Брішо, цідячи слова, —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках утраченого часу. Полонянка», після закриття браузера.