Читати книгу - "Ліки від страху"

часу — швидше всього вночі. Професор — хлопець не ледачий, і, навідавшись у лабораторію без мене, коли його не буде відволікати і бентежити моя набридлива участь, він зможе з чистою совістю приїхати завтра вранці ще раз — справа варта заходу.

У нього в руках зараз була в'язка ключів, і один з них — важкий сейфовий ключ з різьбленою складною борідкою — мусив хвилювати його особливо гостро. За двома поворотами цього ключа лежав лабораторний журнал, де детально описувалася — з дня в день, від досліду до досліду — таємниця народження чарівного препарату, магічних ліків проти страху, транквілізатора з умовною назвою метапроптизол, який обіцяв усе, що може дати людині щаслива вчена кар'єра: славу, незалежність, премії, захоплене шепотіння за спиною, шанобливо-заздрісні поклони колег, власний дослідницький інститут, участь у найбільш представницьких міжнародних зустрічах, відчуття солодко-піднесеної самотності — попереду епохи на чверть століття, радісний, вдячний гомін ощасливленого людства, золотисте сяйво Нобелівської медалі в руках шведського короля Густава — скрізь, усюди, лиш поткнися в будь-які двері, зустрінуть тебе щасливі й люблячі люди…

І я думав, що Панафідін, якщо тільки в нього самого в сейфі не лежить власний метапроптизол, навряд чи зможе втриматись і не навідатись сьогодні вночі в лижинську лабораторію, аби в часи нічні — найтихіші, найспокійніші, найбільш творчі — зазирнути в лабораторний журнал, де для нього все буде ясно, зрозуміло, безмежно цікаво — на самому початку там ще загальні думки й ідеї, потім у круговерті недоступних мені формул і позначок побачить Панафідін зерно розколу, і ця ідея, не поділена що плоттю сотень дослідів, викличе в нього усмішку і стурбованість, тому що вона єретична, вона нісенітна, вона суперечить усьому зробленому раніше, і Панафідін ще не звик до думки, що саме ця ідея привела до заповітного, всемогутнього, всеохопного і такого недоступного метапроптизолу.

Дивлячись із вікна деренчливого трамвая на вечірню Строминку, яка поступово безлюдніла, я розмірковував про те, як б'ється зараз Панафідін розумом об непохитну й безмовну стіну відчаю. В його руках були ключі, які відчиняли двері в казковий світ здійсненої мрії.

Довгі години проведе він сьогодні в роздумах про те, що швидше за все під час опечатування документів я не дам йому детально ознайомитися з ними, і з того моменту, як, оприбутковані актом, вони ляжуть у мін сейф, доступ йому до матеріалів буде закритий.

Попервах він гнатиме від себе думку, що можна піти вночі в лабораторію і подивитися журнал. Потім холодні н слизькі голоси почнуть ледь чутно підшіптувати, що є поняття наукового прогресу, набагато глибше й важливіше, ніж мікроскопічне питання про пріоритет, проблема в принципі важлива для тисяч людей, і всім стражденним геть байдуже, чиє ім'я записане в авторському свідоцтві — Лижина чи Панафідіна. Крім того, неясно, хто з них взагалі добився кращих наслідків. І скільки ще води витече за час хвороби Лижина. І якщо вдуматися, то це антигуманно, і антинауково, і антидержавно — тримати під спудом цінні, хоча, мабуть, і незавершені роботи. Крім шкоди, від цих міжусобних порахунків, які мають так мало спільного з наукою, нічого не відбувається. Адже справді безглуздо: якщо об'єднати зусилля його лабораторії з тими результатами, яких досягнув Лижин, можна було б у найкоротший строк передати в промисловість технологію унікальних ліків. При цьому не варто забувати про конкуренцію збоку західних фармакологічних концернів — вони теж не дрімають, і їхні співробітники не страждають на нервове виснаження. Кінець кінцем йому, як ученому, що вклав стільки сил в одержання метапроптизолу, просто професійно цікаво глянути, яким шляхом рухався Лижин. Можливо, він досягнув якихось цікавих результатів. Тоді можна буде після одужання Лижина просто об'єднати їхні зусилля — від цього і наука, і все наше суспільство тільки виграють. І особистими стосунками їхніми було б тільки правильно поступитися перед лицем такого важливого завдання. Зрештою, воші можуть не дружити, але діло ж вони одне роблять, і тут уже не до особистих антипатій. І ніхто Лижина обділяти не збирається: якщо він не шарлатанив, то авторську заявку можна й від них обох скласти…

Але для цього треба глянути в журнал. Пересвідчитися, що Лижин одержав метапроптизол. І тоді одержати його самому. І якщо ставитись до питання серйозно, глибоко, то ніякого запозичення не буде і плагіатом це не назвеш, а вже про наукову крадіжку й казати смішно! Можливо, там взагалі все виявиться пшиком — треба тільки глянути «хоч одним оком.

Глянути. Глянути. Подивитися. Взнати. Пересвідчитись, що на правильному шляху. Глянути. Глянути. Хай там хоч що…

Отак — чи приблизно так — я уявляв собі роздуми професора і зараз їхав у лижинську лабораторію, щоб раз і назавжди з'ясувати: чи встоїть учений Панафідін перед шаленим натиском людини з цим же іменем, чи зможе дати їй відсіч, чи прожене її геть на цей вечір, чи зможе засадити на сьогодні за партію преферансу, за читання чиєсь нецікавої монографії, чи поведе з дружиною в театр, чи замотає до очманіння на тенісному корті стадіону «Шахтар», чи напоїть до непритомності коньяком, щоб завтра прокинутись у муках похмілля, але з чистою совістю і приїхати під десяту вечора опечатувати матеріали більш удачливого вченого, нещасної, хворої людини, колишнього товариша свого Володі Лижина?

Чи спалахне лихе, як пожежа під дах? Звалить людина Панафідін зворотний бік свого подвійного лику Янусового на землю, потягне його з галайканням і злим свистом по грязюці безчестя, по купинах закам'янілого честолюбства, безлюдною крижаною пустелею остаточної безсоромності?..

На багато запитань мені треба було відповісти собі протягом довгої ночі в порожній лабораторії Лижина. І знав я про те, що Панафідіна в тиші й порожнечі глухої ночі теж будуть дожидати двоє: сищик Тихонов з нетерпінням чекатиме, коли Панафідін відчинить двері й поставить крапку над багатьма неясними питаннями в цій історії; і людина на прізвище Тихонов, яка пристрасно мріяла, щоб сищик марно прочекав усю ніч Панафідіна, котрий зробив нарешті крок, аби скинути з себе злого демона страху, що присмоктався, наче вампір.

У вікнах кабінету Хлєбникова горіло світло. Я піднявся на другий поверх, постукав у двері. Хлєбников підсліпувато примружився на мене:

— Еге, пізненько ви зібралися до нас…

Я потиснув йому руну — була вона твердою,