Читати книгу - "Ліки від страху"

гарячою, трохи шерехатою. Вмостився в крісло, подивився йому в обличчя і подумав, що вигляд він має набагато старший і гірший за Панафідіна, а вони ж ровесники. Біологія інша? Чи інше ставлення до життя? Але Панафідін теж багато працює, а час для тенісу й фінської лазні знаходить. Чи серце, вдаряючись об чужий біль, швидше старішає?

— До Лижина впустите? — спитав я.

Хлєбников незграбно відвернув манжет, подивився на годинник — стареньку, потемнілу «Победу», таку непоказну в порівнянні з матово сяючим диском хронометра «Сейко» на могутньому зап'ястку Панафідіна.

— Через сорок хвилин я піду робити йому чергову ін'єкцію. Можу взяти вас із собою.

— Самі проводите Лижину весь курс?

— Так. Сам.

— Хіба черговий лікар чи сестра не можуть увечері виконати ваші призначення?

— Можуть. Але ж у вас теж скінчився робочий день, а ви чомусь усе-таки приїхали?

— Приїхав. Я хотів подивитись на Лижина.

— Тільки для цього?

— Як вам сказати… — зам'явся я на мить, а потім махнув рукою — мені Хлєбникова безглуздо обдурювати. — Я хочу вночі посидіти в лабораторії Лижина.

Хлєбников здивовано втупився в мене, покліпав запаленими повіками і раптом несподівано засміявся:

— Хочете гостей дочекатись?

— Ну щось на зразок цього.

Хлєбников покивав головою, начебто зі мною погоджувався, і впевнено, твердо сказав:

— Якщо ви чекаєте Панафідіна, то даремно. Не прийде.

— Чому ви так упевнені?

— Тому, що знаю Панафідіна.

— Що ж ви знаєте?

— Що в нього загострене відчуття небезпеки. Не знаю, чим уже ви його там намагаєтесь підманути, але з Панафідіним такі штуки ніколи не проходили.

— А саме?

— Не знаю, як вам це пояснити, — знизав плечима Хлєбников. — У пору нашої молодості з розвагами було скрутно, і ми, студенти, часто ходили з гуртожитку в Кусково на танцверанду. І там-таки регулярно збиралися підпилі перовські хулігани…

Я зацікавлено слухав Хлєбникова: дуже вже мені дивне уявити його зовсім молодим, студентом, з шевелюрою, без сітки склеротичного рум'янцю, без черевця і зморщок, як він приходить на кусковську танцверанду, про яку досі збереглися в МУРі перекази як про місце скупчення виключно зухвалих хуліганів.

— Ми їх, звичайно, не займали, але вони завжди намагалися зачепити нас, і загалом ми їм давали здачі за всіма правилами.

— А Панафідін що — тікав?

— Ніколи. Просто він дивовижно точно відчував — сьогодні буде бійка зі шпаною, і йшов з майданчика задовго до того, як з'являлися перші симптоми майбутньої битви. Мені здається, це в нього вроджена властивість — відчуття майбутньої небезпеки.

Хлєбников зняв окуляри і став їх ретельно протирати носовичком. Окуляри йому були, мабуть, затісні, тому що на переніссі яскраво червонів глибокий рубець. Не надіваючи окулярів, сидів Хлєбников із заплющеними очима, ніби задрімав на мить у короткій паузі нашої розмови, і лице в нього було дуже стомлене, сіре, і бляклість шкіри гостро підкреслювали нездорові плями на щоках.

— Мабуть, це ненаукова точка зору, але в мене поступово складається враження, що більшість людей з віком не набувають нової якості — вони виростають лише кількісно. Ядро своєї вдачі, огранене середовищем, вихованням, культурою, але по суті своїй незмінне, проносять вони крізь усе своє життя…

— Ну, навряд чи хлопчик Сашко Панафідін є масштабною проекцією професора Панафідіна.

— А я думаю, що від ясних дитячих днів до нинішньої пори — прекрасного віку акме Олександра Панафідіна — йде дуже пряма лінія.

— Акме? — перепитав я.

— Так, наш вік, за уявленням греків, є золота чоловіча пора насолоди — вже все знає людина і ще все може. І мені вдається іноді, що Сашко Панафідін хотів би для себе розтягти цей час — від юності аж до смерті.

Я подумав, що це, мабуть, правда. Мені часто здавалося, що Панафідін, як і всі люди, дуже не хоче старішати, проте, на відміну від усіх людей, не хотів би й молодіти: в молодості було надто багато незручностей, надто багато в тій порі було невлаштовано.

— Кумедні речі в житті все-таки відбуваються, — несподівано сказав Хлєбников. — Ви пам'ятаєте, хто відкрив Південний полюс?

— Амундсен? — невпевнено сказав я.

— Амундсен, — кивнув Хлєбников. — А Північний?

— Не пам'ятаю, — похитав я головою.

— А Північний полюс відкрив Роберт Пірі, і чомусь про це ніхто не пам'ятає. А Пірі ж зробив усе, щоб люди пам'ятали: він першим ступив на полюс. Видатний дослідник, непересічна людина, він дуже дбав про свою славу. З бази супроводжувала його велика експедиція, вкомплектована талановитими вченими. Але Пірі розрахував маршрут так, що з кожної стоянки, лишивши запас харчів, на материк верталася чергова група, просунувши Пірі ще на один крок до жаданого даху світу. І на полюс Пірі прийшов один, тому що негр і ескімос, які супроводжували його, на ті часи й людьми не вважались…

— Ви хочете сказати, що Панафідіну теж подобається відсилати співробітників на материк?

— Ні, я про Пірі казав, а не про Панафідіна…

Я сидів у кутку палати Лижина. Жовте світло нічника, сліпота сірих стін, асфальтово-синій отвір вікна із застиглим на шибці перевернутим відображенням палати, пронизливий запах камфори, нерухомий вир задухи, зім'ята, розтерзана постіль, простирадло з жирним брудним тавром «Лікувальний корпус», яке звісилося на підлогу, молочна до синяви білизна шкіри Лижина, короткозорий прижмур Хлєбникова біля лампи, металевий блиск шприца, жадібна колючість націленої голки, яка вже сплюнула швидкою цівкою зайві ліки і пухирці повітря…

Багнетом ухромляється шприц у мляве, безсиле тіло, в м'яку плоть людську. Перетікають нечутно ліки із скляної трубочки в кров. Вилікуй же, заповітний метапроптизоле, творця свого, принеси зцілення цій всесильній, безпомічній людині, яка пірнула в океан забуття…

Очі Лижина широко розплющені, він дивиться пильно на мене, ніби одному мені на всім світі вирішив довірити велику таємницю, і шепочуть ледь чутно запечені губи: