Читати книгу - "Клуб «100 ключів»"

201
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 93 94 95 ... 119
Перейти на сторінку:

— Саме так… Ти. пам'ятаєш, де я був учора, об одинадцятій ранку?

Жанв'є добре знав це, бо саме він супроводжував комісара.

— У Манюєля…

— А позавчора, в той-таки час?

— Теж у Манюєля…

— А позапозавчора?

Того тижня Мегре тричі робив візит Манюєлеві Пальмарі, колишньому хазяїнові «Золотої підкови» на вулиці Фонтен, який пішов уже на пенсію і жив у невеличкій квартирі на вулиці Акацій.

— Зараз мені знову хочеться під'їхати до нього і дещо спитати…

Це могло здатися безглуздим, та чи був якийсь глузд у тому, що сталося з ним минулої ночі?

Пальмарі, один із колишніх королів Монмартру, більш відомий як просто Манюєль, почав свою кар'єру тридцять років тому в ролі звичайного сутенера.

Чи обмежувалася цим його діяльність, коли молодий інспектор Мегре вперше з ним познайомився? Певно, що ні, але поліції жодного разу не вдавалося застукати його на гарячому.

За ці тридцять років багато води збігло на Монмартрі. Деякі сиділи в тюрмі, інших позбавили права мешкання в Парижі, а ще інші самі залишили Париж і тримали тепер всілякі більш-менш сумнівні готельчики та пансіонати біля моря, між Марселем та Ніццою.

Та Манюєль уцілів, облишив з віком сутенерство і невідомо на які гроші купив «Золоту підкову». Тоді це був досить смердючий гадючник з поганою репутацією — тут сходилися монмартрські заводії.

Гадючник незабаром перетворився на модний бар, потім на невеличкий ресторан. Змінилася і його клієнтура, принаймні зовні — відвідувачі вже приїздили в шикарних американських лімузинах.

Інколи бував там і Мегре. Почекавши, поки спорожніє невеличка червона з золотом зала, він підходив до хазяїна.

— Скажи, Манюєлю…

— Що саме, пане комісар?

— Отой тип із шрамом біля ока, що сидів у кутку… Хто це?

— Звідки мені знати, комісаре? Ви ж самі бачите — люди заходять і виходять, жеруть, п'ють, платять гроші, — і бувайте здорові!

Манюєль був природжений актор. Він грав комедію не тільки для інших, але й для самого себе, і, коли це виходило добре, вдоволено підморгував своєму слухачеві.

— Ми вже не перший рік знаємо один одного…

— Так, так… Колись у нас не було таких животів, пане Мегре…

— Колись у тебе не було й ламаного шеляга за душею.

— Так, мені справді довелося випити ківш лиха… І тільки тому, що я завжди поважав закон.

— І завжди був хитрюгою.

— Ви вважаєте мене хитрим? Та я навіть читати до ладу не вмію…

А в березні на площі Пігаль між двома великими бандами зчинилася бійка, в хід було пущено зброю. На бруківці залишився вбитий, а двоє поранених мов крізь землю пішли.

Пан Мітла, префект-тенісист, який заприсягся підмести Париж, нехтував старими методами. Інформатори викликали в нього почуття огиди.

Та комісар Мегре не міг дозволити собі такої розкоші. Саме до інформатора вчетверте на тому тижні наказав він вести чорну поліційну машину. До того самого Манюєля Пальмарі, колишнього хазяїна «Золотої підкови», який три роки тому, опускаючи якось на світанку жалюзі на вікнах свого ресторану, дістав у живіт та в стегно з півдесятка куль із автомата.

Прийшовши до пам'яті г міській лікарні, він звелів негайно перевезти його до однієї з найдорожчих приватних клінік Нейї. Ніхто, навіть лікарі, не сподівалися, що він вийде звідти живий.

В Нейї його кілька разів відвідував комісар Мегре.

— Ви ображаєте мене, пане комісар… У вас, поліцейських, є одна вада — ви ніколи не вірите людям… Звичайно, в машині їх було двоє — не можна ж водночас тримати кермо й стріляти із автомата… Але, слово честі, я їх не бачив, бо в ту хвилину стояв до них спиною… Адже це природно, коли ти опускаєш жалюзі?!

— Ти їх іще не опускав. Ти тільки відчинив двері.

— Але я вже повернувся обличчям до будинку… Поміркуйте самі, ви ж освічена людина… Мені сказали, що через них я вже ніколи не зможу ходити власними ногами… Я змушений буду доживати віку в інвалідній колясці, як паралітик… Ну з якого побиту я рятував би їх від тюрми?

Як і думав Мегре, він так нічого й не сказав. А за кілька тижнів на околиці Тулона було вбито двох монмартрських молодиків, які виїхали з Парижа одразу після пригоди з Манюєлем.

— Хто їх зна, чого вони втекли?.. Можливо, їм раптом здалося, що в Парижі погане повітря… Біля моря воно, звичайно…

Машина проминула Єлісейські Поля, об'їхала Тріумфальну арку, пірнула в авеню Мак-Магон і, повернувши ліворуч, покотила по вулиці Акацій.

Це був тихий міщанський квартал, де трохи осторонь стояли два будинки з мебльованими кімнатами та один почорнілий від часу особняк.

— Мені йти з вами, патроне?

— Ні… Пошукай краще свого колегу… Не пам'ятаю, хто сьогодні тут чергує…

— Гладкий Лурті…

— Ти знайдеш його десь за рогом… Спитай у нього, що робила цього ранку Алін…

Алін по-своєму теж була вельми цікава особа. Колись вона служила в «Золотій підкові» — худа, з завжди розпатланим чорним волоссям, з темними блискучими очима. Всі знали, що вона коханка Манюеля, яку він здибав десь на вулиці.

В клініці він домігся для неї кімнати поруч зі своєю палатою. За його вказівками Алін знайшла управляючого для «Золотої підкови» й часом навідувалася туди сама, щоб перевірити виторг.

За три роки вона погладшала, заокруглилася, навчилася зачісуватись і навіть почала стежити за модою, одягаючись благопристойно і водночас кокетно.

1 ... 93 94 95 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Клуб «100 ключів»», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Клуб «100 ключів»"