Читати книгу - "Клуб «100 ключів»"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Хто там?
— Мегре.
— Знову?
Двері відчинилися.
— Заходьте… Я вдома сам… Я був задрімав, ви мене розбудили…
У Манюєля тепер було сиве шовковисте волосся, яке надавало його обличчю певної гідності. Він був одягнутий у білу чисту сорочку, зелені піжамні штани, червоні пантофлі.
— Ну що вам від мене потрібно?.. Адже відколи ви мене знаєте, я вже зробив вам стільки послуг!.. Не треба до вітальні! Я завжди запитую себе, на біса мені ця вітальня?.. Адже я нікого не приймаю…
Вони зайшли до невеличкої кімнати з вікнами на вулицю. Тут хазяїн проводив більшість часу. В кутку стояв телевізор, у другому — програвач платівок, на столі кілька різних за розміром транзисторів. Під стіною була червона тахта й крісло. Всюди в безладді лежали газети, журнали та сила-силенна поліцейських романів.
Попільнички в кімнаті не було. Манюель ніколи не курив. І не пив.
— Попереджаю, я можу образитись… А ви знаєте, я слів на вітер не кидаю. Я повноправний громадянин і ніколи не був під судом. Мій патент і всі мої рахунки справні. Живу я тихше води, нижче трави, як миша в норі… Сам я навіть не можу вийти на вулицю.
Мегре, який добре знав свого співрозмовника, терпляче ждав кінця комедії. Зараз Манюєль грав роль буркотуна.
— Всі мої розмови підслуховуються… Не заперечуйте, я не вчора народився, як і ви… Підслуховуйте, записуйте — це мені до одного місця… Я прощу тільки, щоб ніхто не чіпав Аліни…
— До неї хтось залицяється?
— Годі вам, пане Мегре… Ви, я бачу, хитріший за мене.
— Та де вже мені?!
— Що? Та я навіть читати й писати до ладу…. Його улюблена співанка! Він пишався своєю неписьменністю, як інші своїми дипломами.
Мегре зробив довгу затяжку і, посміхаючись, промовив:
— Коли б я міг вас перехитрувати, Манюєлю, то ви знаєте, що давно вже сиділи б за ґратами…
— Ну от, ви знову за своє! Повернімося краще до Аліни… Сьогодні за нею ходить, як тінь, якийсь дебелий тип… Вчора був якийсь чорнявенький… Завтра ви приставите ще іншого хвоста… Досить їй носа висунути на вулицю, і вже ваш шпиг так і вродився тут… Добре, що хоч удома є туалет! Ви людина коректна, ви навіть мені до вподоби, але це не дає вам права щодня мене відвідувати, немов хворого родича… Дивуюсь, що ви не захопили з собою цукерок та квітів… Скажіть же нарешті, що вам від мене потрібно?
— Сьогодні в мене особиста справа…
— Особиста для кого?
— Ви знаєте Ніколь?
— Яку ще Ніколь? У Парижі всі тротуари кишать вашими Ніколь… З чого вона живе?
— Вона студентка.
— Що?
— Вона вчиться в Сорбонні, в університеті…
— І це я повинен знати дівчат, що вчаться в університеті?
— Я вам поставив запитання… Її звати Ніколь Прієр.
— Уперше чую…
— Вона мешкав недалеко звідси, на бульварі Курсель… Її дядько Жан-Батіст Прієр — головний доповідач Державної ради.
Сторопілість Манюєля не могла бути нещирою, бо інакше його треба було б вважати кращим актором, ніж сама Ніколь.
— І це ви серйозно?.. Та побий мене сила божа, коли я знаю, що воно таке, ваша Державна рада! Головний доповідач! Невже ви гадаєте, що в мене може бути щось спільне з такими великими цяцями!
— І не знаєте хазяїна кав'ярні «Затишок» на вулиці Сени?
— Ніколи, туди й не заглядав…
— А що ви можете сказати про тих двох молодиків, що попрацювали сьогодні на авеню Віктора Гюго?
Манюєль аж випростався у своїй колясці.
— Овва, добродію, обережно!.. Так ось для чого ви годували мене баєчками про Державну раду!.. Ви хочете загнати мене на слизьке?! Не вийде! Я не раз був вам корисний, намагався ладити з вами, бо нашому братові інакше не можна… Але ви вже граєте нечесно!
— Отже, ви нічого не знаєте?
— Чому ж, знаю! Стільки, як і ви, якщо ви теж слухали радіо… Але до чого тут я в усій цій історії?.. Вже три роки, я прикутий до цього крісла… І ніхто, крім вас, до мене не приходить… Цікаво, як я тут міг би гратися в сищиків та розбійників?
— Ніхто й не каже, що там були ви…
— Тоді чого ж ви влаштовуєте мені допити після кожного пограбування? І минулого разу, коли…
— Де Алін?
— Пішла до крамниці.
— Куди? Далеко?
— Не знаю… Туди, де можна купити бюстгальтер, якщо це вас так цікавить… Ваш інспектор може це підтвердити.
— Вона вже виходила цього ранку?
— Еге ж, до зубного лікаря навпроти… Коли б вікна були відчинені, я міг би навіть бачити, як вона роззявляє рота…
Навпроти був невеличкий особняк з мансардою. Його стіни із сірого каменю давно почорніли, плитки черепиці на даху відсвічували синьо-рожевим кольором, немов вода в Сені при заході сонця.
— Вона вже давно лікує зуби?
— Третій день…
Це можна було перевірити — інспектори стежили за нею третій тиждень.
— Як його прізвище?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Клуб «100 ключів»», після закриття браузера.
