Читати книгу - "Таємниці розкриває санскрит, Степан Іванович Наливайко"

планета Венера, звичайно, під своєю, слов'янською назвою. Може, нею є літописна Либідь? Особливо якщо зважити, що мітани-мюйтени пов'язують своє походження з Венерою, яка в них має назву Ак-Чолпон, де перший компонент з тюркських мов означає «білий». А слов'янський фольклор знає численні легенд, перекази й казки про Білу Лебідь, причому слов'янські мови на означення лебедя знають слово колп; воно, очевидно, могло прибирати форми з початковим ч замість к перед деякими голосними (пор. пекти — печений — печеня, ректи — речення).

Показово й те, що вірменський цар Валаршак (Вагаршак), з яким вірменська легенда пов'язує історію трьох братів та їхніх батьків, і собі виявляє причетність до Бактрії, оскільки він походить із Парфії, а Парфія — сусідка Бактрії і їхні історичні долі часто-густо були взаємопов'язані: бактрійські царі не раз були правителями Парфії, а парфянські — не раз правили Бактрією.

Підсумовуючи сказане, можна констатувати, що на терені Індії та Ірану (Бактрія) наявні семантичні двійники полянського князя Кия, його братів і сестри, як і семантичні двійники назви Київ. Причому вони мають виразне індоіранське, тобто ще арійське забарвлення. Що засвідчує невипадковість індійського й іранського елементу в легендах про походження Києва. Напрошується висновок, що і літописна легенда про полянських князів Кия, Щека й Хорива, і вірменська легенда про князів Куара, Мелтея і Хореана з області Палунь, і легенди мітанів-мюйтенів про Сіявуша сходять до якогось спільного джерела. І то надзвичайно давнього, ще часів ранньодержавних утворень на терені Середньої Азії, таких як Парфія і Бактрія. <257>

Сваямвара: індоарійський весільний звичай в Україні

Стародавні народи надзвичайно високо шанували шлюб, вищим мотивом якого було народження нащадків, спадкоємців, аби рід людини не урвався, а оселя не стала пусткою. Тож пошлюблення було скоріше справою всього роду, аніж окремої людини. У Греції шлюб мався за священне дійство. Плутарх розповідає, що в Спарті неодружений чоловік позбувався певних прав і належної поваги. Римляни розглядали шлюб як священну і вкрай важливу дію, тавруючи безшлюбність громадським осудом, як невигідну і державі, і родові, і родині, яка потребувала синів для продовження роду і здійснення домашніх жертовних відправ.

Так само і для індійців шлюб вважався найважливішим обрядом, початком і центром усіх домашніх жертвоприносин. Гріх'ясутри — твори, присвячені домашнім обрядам, мовлять, що кожний нор<258>мальний чоловік за нормальних умов мусить одружитися і провадити життя домогосподаря. Шлюб був не лише соціальною необхідністю, а й релігійним обов'язком кожного, він розглядався як своєрідні жертвоприносини. Хто не вступав у шлюбне життя, називався «позбавленим жертвоприносин» — для давнього індійця вкрай образливе прізвисько. Священні індійські тексти наголошують: «Сам чоловік — половина людини, друга половина його — дружина» або «О царю! Хто не має дружини — чи то брахман, кшатрій, вайш'я, чи то шудра, не придатний для релігійного дійства».

Смріті, священні перекази стародавніх індійців, знають вісім різновидів шлюбу: брахма, дайва, арша, праджапатья, асура, гандхарва, ракшаса та пайшача. Вони, в свою чергу, поділяються на схвалювані й несхвалювані: перші чотири — схвалювані, решта — несхвалювані. Перший шлюб вважався найкращим, п'ятий і шостий — стерпними, два останніх — ганебними й засуджуваними. Нині визнаються тільки дві форми шлюбу — брахма й асура.

Найбільше засуджувався шлюб пайшача. «Манусмріті» /«Закони Ману»/ — одна з найсвященніших книг індуїзму / ІІ ст. до н.е. — ІІ ст. н.е./, визначає його так: «Коли чоловік таємно оволодіває сплячою, непритомною чи сп'янілою дівчиною, то це шлюб пайшача».

Шлюб ракшаса ця ж пам'ятка кваліфікує так: «Взяття дівчини cиломiць, коли вона кричить і плаче, і супроводжується вбивством її родичів, називають шлюбом ракшаса». Він сходить до часів, коли полонених жінок вважали військовим трофеєм. І сьогодні в деяких індійських лісових племен на весіллі розігруються сцени битви й захоплення нареченої.

У ведійських аріїв первісні звичаї потроху зникали. Викрадення дівчини всупереч її волі траплялося все рідше, а здебільшого дівчину викрадали з її згоди, хоча батьки й були проти. Такі викрадення іноді готувалися юнаком і дівчиною, особливо коли вони заходили в конфлікт із батьками — тоді шлюб здійснювався через викрадення і таємну втечу. В епічних прикладах з «Махабгарати», коли Крішна викрав Рукмiні, а Арджун — Субгадру, сестру Крішни, попередньо було досягнуто згоди нареченої. З часом шлюб-викрадення залишився тільки у воїнського стану, кшатріїв, бо саме вони здебільшого на війні здобували собі дружин. Така військова здобич стала своєрідним свідченням лицарської доблесті. У тій же «Махабгараті» могутній воїн і воєначальник кауравів Бгішма назвав шлюб ракшаса найкращим для царів і підтвердив цю заяву викраденням одразу трьох царівен для свого брата. «Манусмріті» розглядає цей шлюб як основний для кшатріїв. Зазвичай кшатрій мав здобувати дружину в битві або викрадати її. Така пове<259>дінка кшатрія вважалася гідною похвали в тому розумінні, що цим він демонстрував майбутній дружині своє геройство, аби вона, сама кшатрійка, могла поцінувати доблесть майбутнього чоловіка.

Шлюб гандхарва, за «Манусмріті», це «добровільний, пристрасний союз дівчини та юнака, посталий із жадання, жаги». Тут питання про шлюб вирішують наречена й жених, а не батьки. Класичним зразком такого шлюбу є шлюб Шакунтали й царя Душ'янти, прийомний батько якої, мудрець-відлюдник Канва каже: «Шлюб спраглої жінки зі спраглим чоловіком, навіть без релігійних церемоній — найкращий шлюб.» До речі, чудовий переклад драми Калідаси «Шакунтала» /V ст./ здійснив у 20-і роки український письменник і композитор Гнат Хоткевич; окрім цього, він створив іще 27 різних музичних творів на тему Шакунтали. А перший український санскритолог Павло Ріттер переклав цей сюжет із «Махабгарати», який став основою для драми Калідаси.

Вищим за шлюб гандхарва вважався шлюб асура, його «Манусмріті» визначає так: «Видання дочки, коли жених дає маєтності нареченій та її родичам стільки, скільки може, й добровільно, називають шлюбом асура». Підставою для такого шлюбу були статки, гроші, це до певної міри купівля дівчини. Інколи цей шлюб називають мануша, тобто «людський». «Манусмріті» радить: «Розумному батькові не слід брати навіть незначної винагороди за дочку, бо людина, яка з жадiбності бере цю винагороду, продає нащадків». Тільки цей шлюб та ще шлюб брахма визнавало індійське судочинство за англійського панування.