Читати книгу - "Таємниці розкриває санскрит, Степан Іванович Наливайко"

class="book">Шлюб праджапатья, названий на честь Праджапаті — владики людeй, здійснювався задля народження дiтей: батько віддавав дочку женихові, аби обоє чесно сповняли свої громадські та релiгійні обов'язки. ІІеред цим батько отримував певне зобов'язання від жениха, котрий приходив свататися сам.

Ще вищим був шлюб арша, коли батько нареченої отримував від жениха пару-другу корів для жертвоприносин. Проте обумовлювалося, що це дарування — виключно задля жертвоприношення. «Якщо родичі не привласнюють винагороди за когось, то це не продаж, — пояснює «Манусмріті», — це тільки свiдчення поваги й прихильності до дівчини». Шлюб арша переважав у жрецьких родинах, як визначений давнiми мудрецями-ріші, через що й назва шлюбу.

Вищим від шлюбу арша вважався шлюб дайва — «божественний», коли батько віддавав дочку з прикрасами жерцеві за жертвоприносини, бо дарування дочки робилося задля пожертви богам. Дарування дівчини в дружини за виявленi послуги згадують уже давні джерела, проте насправді це був не <260> шлюб, а спiвжиття. Він побутував здебільшого в трьох вищих станів — брахманів, кшатрiїв і вайш'їв. Вважалося престижним віддавати дочок жерцям, проте згодом, із занепадом жертвоприносин, занепав і цей шлюб.

Останній, восьмий різновид шлюбу, найбільш бажаний — шлюб брахма, оскільки він личить брахманам. Дівчину одружував батько, даючи женихові за неї стільки прикрас, скільки міг, а жених мав певне становище й ученість; батько нареченої сам запрошував його в зяті, приймав з шанобою і нічого не брав навзамін. Прототипом цього шлюбу вважався шлюб Сур'ї-Сонця й Чандри-Місяця, згадуваний ще в «Рігведі» й відбитий в українському весільному обряді /Пандей, 145–153/.

Якщо порівняти ці форми шлюбу з українськими, то бачимо, що деякі з них тотожні. З літописів відомо, що в полян існувало добровільне побрання, тоді як у древлян та інших племен було так зване умикання, увод. Дослідники відзначають, що умикання у нас було лише обрядове, хоч є факти, коли умичка відбувалася за згодою дівчини. В давні часи було й купно молодої, це розумілося так, що за молодою давали посаг чи віно. Арабський письменник Х століття Ібн Якуб розповідає, що в слов'ян молодий дає батькові молодої дарунка. У сучасному українському весільному обряді є виразні вказівки на стародавні форми шлюбу. Так, і досі позосталося відбивання, ніби умикання молодої весільчанами молодого. Позостався й викуп за молоду, тільки обрядовий, що дається найближчому оточенню молодої або парубкам з її села чи кутка.

Збір дружини молодим (весільний похід), імітація викрадення нареченої, подолання перешкод на шляху до молодої (перейма) — це свідчення давніх форм шлюбу умиканням. А мова старостів про куницю і мисливця, обмін подарунками між сватами, викуп коси, сплата штрафу за «безчестя» — своєрідний відгомін шлюбу на основі купівлі-продажу. До речі, схоже, куниця в мові сватів має санскритські паралелі. Бо в індійській весільній термінології існують вирази канья — «дівчина», «дочка», каньятва — «дівочість», «цнота», каньядана — «віддавання дочки заміж», каньядатар — «той, хто віддає дочку заміж» тощо. Так що, можливо, куниця споріднена з давнішим канья — «юна дівчина/дочка» /СРС, 148/.

Отже, в нашому весiльному обряді поєдналися в залишках усi форми стародавнього парування — і вільне побрання, i увод, і купівля-продаж. Умичка й договiр колись iснували поряд, та так і відбились у нашому весiльному ритуалi. Стародавня приказка навіть радить: «Бери жінку зблизька, а крадь здалеку». Давнє умикання в нас iз часом змiнилося ходiнням жениха до дівчини, а ще пізніше — <261> приводом дівчини до жениха. Звідки в нашій мові й вирази «взяти дівчину заміж» та «віддати дівчину заміж». Умикання ще існувало за Ярослава Мудрого, бо Церковний Устав забороняє його і карає за нього.

Проте в українців порівняно донедавна існував ще один різновид шлюбу, досить специфічний як на теперішнє сприйняття, але він знову-таки має індійську паралель. Цей весільний звичай зафіксував француз Боплан, праця якого «Опис України» /XVII ст./ тривалий час була єдиним авторитетним джерелом з історії запорозького козацтва й звичаїв українців. У розділку «Як дівчата залицяються до парубків» він, зокрема, пише:

«Тут, на відміну від звичаїв і традицій інших народів, дівчина першою сватається до парубка, якого собі вподобала. Їхній традиційний та незламний забобон майже завжди дівчині в цьому допомагає, та й вона більш певна успіху, ніж парубок, коли б наважився першим свататися до обраної дівчини. Ось як це виглядає. Закохана дівчина йде до хати парубка, якого любить, у той час, коли сподівається застати вдома батька, матір і свого судженого. На порозі вiтається словами «Помагай боже! які значать майже те саме, що наше «Хай благословить Господь!» і є звичайним їхнім привітанням, коли заходиш до чиєїсь господи. Сівши в хаті, дівчина береться вихваляти того, хто припав їй до серця. Звертається до нього, називаючи Іван, Федір, Дмитро, Войтик, Микита, одним із тих найбiльш розповсюджених тут імен, та каже: «Бачу з твого обличчя, що ти людина добра, будеш дбайливим і любитимеш свою жінку. Сподіваюсь, що з тебе вийде добрий господар. Ці твої гарні якості змушують мене уклінно просити взяти мене за жінку». Мовивши це, вона звертається з подібними словами до батька й матерi парубка, покірно прохаючи згоди на їхній шлюб. А якщо ж дістане відмову чи одговірку, буцімто парубок ще молодий і не готовий до одруження, то дiвчина відповідає, що не залишить їхньої хати, поки він її не пошлюбить і не вiзьме собi за жінку. А мовивши це, дівчина вперто стоїть на своєму і не виходить з хати, поки не дiстане того, що вимагає. Через кiлька тижнiв батьки змушенi не тільки погодитись, а й намовляють сина, щоб той пильніше придивився до дівчини, як до своєї майбутньої жінки. І парубок, бачачи, як завзято дiвчина бажає йому добра, відтепер починає дивитися на неї, як на свою майбутню володарку. Наполегливо просить у батьків дозволу її покохати. Ось як закохані дівчата в тому краї влаштовують свою долю, змушуючи батьків і суджених виконати своє бажання.

Як я вже говорив, батьки бояться накликати на себе гнів божий чи якесь інше лихо, прогнавши дівчину, бо вважають, що, так учинивши, навіки знеславлять <262> увесь її рід, який неодмінно їм за це помститься. Так само вони не застосовують для цього насильства, бо побоюються суворої церковної кари, яка передбачає в такому випадку епітимію, великий штраф і ганьбу для їхньої господи. Батьки так лякаються