Читати книгу - "Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін"

у ліжку — то правда, я знаю. Але от ти кимось є, щось робиш, та й хлопці теж». — «А ти? Якби сильно захотів, то міг би й одною рукою справами займатися». — «Не взяли мене. Та й Міца не хотіла. Наполягла на своєму». — «Менше з тим — давай, берися до справи». — «Ось так увесь час: то давай, то кидай. Так ніби я песик дресирований: на стіл, зі столу, а потім знову на стіл».

Герберт налив дві чарки коньяку; треба буде з Міцою перемовитися, з хлопцем не все гаразд, треба, щоб була обережна, а то знову розлютиться, і буде те, що з Ідою. Франц залпом влив у себе чарку: «Герберте, я — каліка; поглянь на порожній рукав. Якби ти знав, як вночі болить у мене те плече, спати не можу». — «То сходи до лікаря». — «Не хочу, не хочу, знати не хочу жодного лікаря, досить з мене Маґдебурґа». — «Знаєш що, я скажу Міці, щоб вона з тобою кудись поїхала. Вирвешся з Берліна, подихаєш іншим повітрям». — «Дай мені спокій, Герберте, я краще вип'ю». Герберт зашепотів йому на вухо: «А потім з Міцою буде те саме, що колись з Ідою сталося?» Франц здригнувся: «Що?!» — «Те, що чув! Чого витріщаєшся на мене, ну повитріщайся, хіба тобі мало було тих чотирьох років?» Франц стис кулак просто перед Гербертовим носом: «Слухай, ти що?» — «Я нічого, а ось ти…»

Єва, яка стояла під дверима, все чула. Вона хотіла було піти геть, але після цих слів зайшла до них у кімнату в розкішному ясно-брунатному костюмі, штовхнула Герберта під бік: «Та хай собі п'є. Не дурій». — «Невже ти не бачиш, що з ним коїться? Чи ти хочеш, щоб він знову в таку історію влип?» — «Ну ти й загнув, краще помовч».

Франц, як теля, витріщився на Єву.

А вже за півгодини у себе в кімнаті він питає Міцу: «Що скажеш, можна мені пити чи ні?» — «Можна, але знаючи міру. Не занадто». — «А ти не хотіла б напитися?» — «З тобою? Залюбки». Франц аж розцвів: «Боже, Міцо, ти справді хочеш напитися? Ти ще ніколи не була п'яна?» — «Та чого ж, була. Гаразд, давай нап'ємося, просто зараз».

Щойно Франц був сумний, а тепер він бачить, як Міца засяяла, так само, як ото було нещодавно, коли вона в Єви гостювала й коли про дитину мова зайшла. Дивиться Франц на неї, на свою милу, славну дівчинку: яка ж вона маленька, здається, він міг би її собі в куртку сховати, вона обвила його руками за шию, він притримує її лівою рукою за стан, і тут, і тут…

На мить Франц ніби кудись провалився. Його рука, яка лежить на її стегні, раптом напружилася. Але подумки Франц робить тією рукою якийсь рух. Його обличчя немов скам'яніло. Йому здалося, що в руці у нього збивачка, якою він згори вниз завдає Міці удару в груди — раз, ще раз… тріщать ребра… Лікарня, цвинтар, бреславець.

Франц відштовхнув Міцу, вона не знає, що з ним таке, лягає поруч з ним на долівку, а він щось бурмоче, щось лепече, і ридає, і обціловує її, і знову плаче, сам не знає чому. А потім вона приносить дві пляшки шнапсу, а він усе каже «ні, ні», але ж воно звеселяє, так радісно на душі, Боже, обоє розважаються, заходяться сміхом. Міці вже давно треба було йти до свого покровителя, та що має робити: залишилася з Францом, вона на ногах не може встояти, вже не кажучи про те, щоб кудись іти. Вона тягне шнапс просто з Францового рота, а той хоче висмоктати його назад, а в неї той шнапс уже з носа ллється. І регочуть обоє, та раптом Франц тяжко захропів і проспав аж до пізнього ранку.

Чого це в мене так болить плече, та мені ж відтяли руку.

Чого це в мене так болить плече, так болить плече?

Куди це Міца поділася? Залишила мене тут самого.

Вони відтяли мені руку, геть відтяли, плече болить, плече. Тварюки, відрізали мою руку, вони це зробили, оті тварюки, це вони були, покидьки, руки нема, та ще й кинули мене на землі. Плече, плече так болить, вони мене там порішили б, якби змогли, хай би вже й плече відрізали. Хай би вже й плече відрізали. Хай би вже й плече відрізали, то хоч би воно так не боліло, а бодай їм… Вони не вбили мене, тварюки, це їм не вдалося, не пощастило їм зі мною, тим покидькам, але й так біда, ось я лежу, і нікого немає, і ніхто не чує мого стогону: так болить рука, плече, тварюки, хай би вже тоді зовсім задавили. А тепер я півчоловік. Моє плече, моє плече, більше несила терпіти. Кляті покидьки, покидьки, занапастили мене, що мені тепер робити, і де це Міца, кинула мене. Ой болить, ой-ой-ой.

Муха все дереться й дереться нагору, вона сидить у квітковому горщику, пісок обсипається з неї, він їй байдужий, вона його струшує, вистромляє чорну голівку, вилізла.

Сидить над водою великий Вавилон, мати розпусти й гидоти землі. А сидить вона на червоній звірині, й має сім голів і десять рогів, це видно, і ти мусиш це бачити. Кожен твій крок тішить її. Напилася вона крови святих, яких шматує. Ось роги, якими вона б'є, вона вийшла з безодні й веде до прокляття, поглянь на неї, перли, кармазин, порфиру, і зуби, як скрегоче вона ними, тлусті, налиті губи, по яких текла кров, якої вона скуштувала. Вавилонська блуднице! Золоті ядучі очі, товста шия! Як же вона сміється до тебе!

Під гуркіт барабанів; побатальйонно, кроком руш!

Пильнуй, коли летять снаряди, багнюка летить навсібіч, кроком руш, вище ногу, тримати стрій, мені треба вийти, вперед, та що може статися, хіба що всі кістки перетовчуть, а більше нічого, думм-друмм-думм, чіткіше крок, раз-два, раз-два, лівою, лівою!

Франц Біберкопф марширує по вулицях твердим кроком, лівою-правою, лівою-правою, не здаватися втомі, жодних шинків, не пити, підемо подивимося. Аж тут летіла куля, твоя то, чи моя, як я її впіймаю, одразу ж і сконаю, лівою-правою, лівою-правою. Гуркіт барабанів, побатальйонно!.. Нарешті він дихає на повні груди.

Шлях лежить через увесь Берлін. Коли солдати містом марширують[177], а чому, а тому, а все це через чінґ-дарада, бумдара, все це через чінґдарада, дада. Стоять німі будинки проти ночі, А вітер