Читати книгу - "Холодний Яр"

як сотні довідалися, де мають копати землянки, Петренко розпустив усіх хто мав змогу зимувати у власній хаті. В першу чергу тих хлопців із дальших сіл, що про них не знали де вони і що могли вернутися до хати, без шкоди для себе й родини. Залишилися „бурлаки“ та місцеві „заприсяжені“ лісовики, що для них ліс став уже хатою. Залишалося чотириста п’ятьдесять піших і сорок кращих кіннотчиків на кращих конях. Ті, що залишалися — знали лісовий звичай: переступивши поріг зимової землянки — не можеш до весни, з власної волі залишити її і піти додому. На печі знайдуть тебе товариші з ліса і всадять в чоло кулю, лише за те, що знаєш місце де зимують лісовики, і волею чи неволею — можеш зрадити його ворогові. Так само знало лісовий „звичай“ і населення довколишних сіл, від старого до малого: знати місце де знаходяться землянки, приходити туди — може лише той, кому отаман доручить. Зимуєш у хаті, хоч би ти був і активний повстанець — не лізь зимою в гущавину ліса, щоб нехотячи не побачити диму з зимової оселі лісовиків. Побачиш, зауважить це варта, а не зауважити не може, — за кілька хвилин — останній раз глянеш на ліс і небо. Уб’ють тебе, жаліючи, товариші-лісовики, бо так велить неписаний закон боротьби, суворий голос батька-ліса, що бере під свою опіку життя тих, що для них не існує вже хата і родинний стіл. Не скажеш, що не знав „звичаю“, бо у холодноярських селах знає його кожній, як знає, що в неділю треба йти до церкви, а не у ліс по дрова. Рубати дерево для господарчих потреб, можна було лише на визначених для того ділянках ліса, недалеко, але і не близько села. Край ліса від села, перші дерева — мали почесний обов’язок — першими ховати від ока ворога селян, як виникне потреба утекти із села. За дерево, зрубане де будь, аби ближче хати — ще покійний отаман Чучупака, визначив кару: двадцять п’ять шомполів на голе тіло. І не було випадку, щоб хтось заборону порушив.

Було викопано три запасові землянки. Одна під Грушківкою, друга під Лубенцями, третя в Холодному Яру під Мельничанськими хуторами. Туди мали приносити із сіл харчеві запаси, до них мали вести зв’язків, що прийшлиб звідкись. Повідомити табор — то був обов’язок визначених людей, що під страхом смерти не мали права сказати нікому де таборують лісовики, як рівнож і залишитися у селі, не прийти до табору, колиб у село прийшла ворожа частина.

При потребі — маєм у селах і хуторах резерву людей, що із зброєю прилучаться до куреня. Маючи нас у лісі, села матимуть на кого звалювати із себе „гріхи“ перед ворогом. Звичайно, що не перед місцевими чекістами і карателями; ті будуть „господарити“ хіба тоді, як не буде живого лісовика у лісі, як не буде вже боєвиків — холодиоярців, з прихованою зброєю, у селах і хуторах.

Третя сотня копала собі землянки в гущавині у прилягаючій до Грушківки частині ліса. Друга, в гущавині на схилі одного із дальших заворотів Холодного яру. Перша і кінна, що при них був і штаб куреня — в нетрях просторого і густого зрубу, кілометрах у двох від валів Мотриного манастиря у глиб ліса. До найближчої хати звідтіля було кілометрів із шість. До доріг теж було далеко.

Побудовою нашої оселі кермував сам Петренко, що дві зими вже перезимував у лісах.

На визначеній ним чотирикутній площі, хлопці прорубували кругом корчів пласт замерзлої землі, підкопували його разом з корчем і відносили набік. Коли площа була очищена від корчів, копалася глибока яма і прохід у неї із східцями. На дні ями залишалася попід стіну земляна лежанка для спання. Долівка, лежанка і стіни обкладалися щільно молодими березами. Із принесених з манастиря цеглин, вимуровувалося піч із залізною плитою. Плити довелося „позичити“ з манастирських кухонь, бо й так черниць було вже небагато — усіх не потребували. Із манастирських же будівель принесли двері, що їх наші вже сталярі переробляли на менші, та шкла на „вікна“. Як землянка вдолині була вже готова, по викопаному заглибленні накладали стелю з грубих беріз. Потім засипали землею, а зверхи — складали на своє місце вирізані корчі. Скріплюються, розморожені теплою водою, „шви“, насипається на своє місце пожовкле листя і... лише діра проходу каже, що під землею є „хата“. Тай коло входу, стояли по боках корчі, пристроєні з землею на дошках, щоб відходячи — можна було наглухо „замкнути хату“. Пропущений у корч комін робився з таким приладдям наверху, щоб і видно його збоку не було, і дим щоб стелився по корчах, не підносячись. Одна шиба замісць вікна, вставлялася у двері й брала світло з діри виходу.

Землянок в нашому таборі було викопано чотири для людей, на півсотки мешканців кожня, і одна довга, з трьома виходами, що могла змістити півсотні коней. Усі землянки були сполучені між собою підземним ходом. Виходи із землянок зроблені так, щоб виставивши на них кулемети, можна було стріляти у корчі „на всі чотири сторони світа“.

Штаб куреня, тобто отаман Петренко і осаул — в моїй особі — замешкав у землянці кінної сотні, що сусідувала і була сполучена ходом із підземною стайнею.

Двісті пар міцних рук, працюючи „як для себе“ від ранку до ночі, а часом і вночі — побудували підземну „січ“ за вісім днів. Підчас будови, далеко по лісі розставлені сторожі, стежили, щоб не наблизився хтось небажаний.

Дев’ятого дня, власне вечора, прибули із катакомб під манастирем, із села та хуторів „панські речі“, посуда, запас харчів та вівса і сіна для коней. Заклекотав куліш у відрах, зашкварчало сало на сковородах...

При світлі каганців із лою, наша землянка не виглядала на таку вже й бідну „хату“. Лежанка, поверх солом’яної мати, була застелена перськими килимами, що з великопанських домів, через Чека, досталися до холодноярського ліса. Найкращі „гобелени“ висіли на стіні понад лежанкою та на стелі, щоб земля крізь берези не сипалася.

Чорнота запевняв, що коштували вони грубі тисячі, а дійсно роскішний „східняк“, з гербом князя Воронцова-Дашкова на ріжку, що висів у „штабовому куті“ — навіть десятки тисяч золотих рублів. Та висока вартість не урятувала килими від грубих деревляних кілків, що крізь них забивалися між дерева стіни...

Зброю, набійниці, гранати — треба було на чомусь розвісити. Зрештою, нас ті „панські цяцьки“ коштували тільки одного забитого, а що вони будуть