Читати книгу - "Потраплянка на заміну, Літа Най"

Розділ 33. (Не)хороший план

Мені б полегшено зітхнути, бо я бачила Дарлема в значно жахливішому стані, але всередині все стиснулося.

– Що сталося? – нарешті вийшла зі ступору я.

Близько до чоловіка мене не підпустили: лікарі якраз обробляли рану.

– Демон з'явився, наче з повітря, – відгукнувся Таміорн, чомусь надломленим голосом. – Один з останніх. Вилетів і кинувся прямо на Повелителя. Його схопили, але він встиг зачепити Дарлема своєю алебардою.

– Чому не регенеруєш? – таки змогла наблизитися до чоловіка ближче й роздивитися рану. Її краї замість того, щоб затягуватися за допомогою магії еміра, навпаки більше запалювалися.

– Може, потрібно більше часу, – відповів він, при цьому скривившись від болю.

Я дивилася, як просто в мене на очах рана червоніла, і з неї, не зупиняючись, сочилась кров і якась незрозуміла субстанція.

– Мені це не подобається, – похитала головою я. – Давай застосуємо сейліум.

Я не знала причини, чому запропонували провести ритуал зцілення зі звичайною різаною раною, але серце в грудях калатало як скажене, не бажаючи заспокоюватися. Дарлем задумався. Він теж розумів недоречність тривалого й болісного процесу зцілення, але, здається, його теж щось турбувало в цьому пораненні. Тож чоловік подивився на мене і кивнув.

На автоматі я потягнулася до своєї сили і не відчула звичного відклику. Вдруге я була вже більш зосередженою, але результат був незмінний. Я зробила глибокий вдих, намагаючись підкорити магію, і...

– Не виходить, – пошепки, наче боячись цих слів, вимовила я.

На мої плечі лягли широкі долоні й м'яко відсторонили.

– Давай я, – сказав Тредан. – Ти втомилася.

Я не стала опиратися і довірилася еміру. За декілька хвилин чоловік обернувся, наші погляди зустрілися, і я зрозуміла, що в нього теж не вийшло.

Мої руки почали тремтіти, і мені довелося з'єднати їх у замок.

– Якщо це магія демонів, – прохрипів Дарлем і не зміг закінчити речення: йому було складно навіть говорити.

– Вона може блокувати нашу силу, – закінчив за нього Тредан.

– Але з попередніми пораненими такого не було, – випалила я. Голос зірвався і в ньому проступили істеричні нотки.

– Може прокляття або отрута, – відгукнувся Таміорн. Коли я повернулася, то помітила, що чоловік крутить у руці двосторонню сокиру з довгою ручкою.

Я по черзі пройшлася поглядом по емірах. Потрібно було щось робити. Якщо зброя і справді була не звичайною, то так просто рана не загоїться.

– Ти сказав, що демона, який поранив Дарлема, схопили.

– Ми зуміли взяти кілька полонених, – підтвердив Таміорн.

– Де вони?

– Ні, – простогнав Дарлем.

– Вона має рацію, – втрутився Тредан. – Якщо хтось із цих істот знає, як зцілити поранення – варто спробувати дізнатися. Не хвилюйся, вони всі на ланцюзі. Та й ми будемо поруч. З твоєю дружиною нічого не трапиться.

Я була вдячна Тредану за цю підтримку, бо я мусила піти і сама все з’ясувати. Через кілька хвилин ми вже йшли довгим проходом однієї з печер у горі. Коридор став розширюватися, і Тредан, що рухався попереду, першим увійшов у невелике приміщення. Кам'яні стіни, пара ламп і залізні кайдани, що сковували полонених демонів – усе, що тут було. Ми розійшлися по печері, а десяток демонів уважно стежили за нами. У напівтемряві їхні очі трохи поблискували.

– Ауріон уже намагався поговорити з ними, – відгукнувся Тредан. – Марно. Чи то вони не розуміють нашої мови, чи то просто не хочуть спілкуватися.

– Хто поранив Дарлема?

– Крайній ліворуч, – відповів Таміорн.

Я повернула голову у вказаному напрямку і втупилася у величезного демона. Вони трохи відрізнялися один від одного: кольором шерсті, зростом, розмахом плечей, рисами обличчя (якщо це можна так назвати).

– Що це була за зброя? – підійшовши до демона, запитала я. – На ній була отрута чи якесь закляття?

Відповіді не було.

– По-хорошому не хочете, – протягнула я, зіщуливши очі. – Гаразд.

Підійшовши до Таміорна, я швидким рухом витягла у нього з-за пояса алебарду. Скинувши її на рівень обличчя і витягнувши вперед, я направила вістря леза на того самого демона. Мені здалося, він хмикнув. Ні, цей точно не підходив. Я пройшлася приміщенням, націлюючи зброю на кожного наступного монстра. Один із них ледь помітно сіпнувся, варто було алебарді опинитися біля його морди. Я відчула виражену хвилю страху, що линула від демона.

– Ти, – зупинила я свій вибір. – Не розкажеш мені про особливості цієї штуки? Інакше мені доведеться перевірити її властивості на демонічній сутності.

Очі створіння забігали, і мені здалося, що цей демон набагато молодший за інших. Перший звір, що власне поранив мого чоловіка, різко смикнувся, його ланцюги задзвеніли і звук відбився від кам'яних стін. Судячи з усього, він серед них головний. І він явно боявся, що молоде покоління видасть таємницю.

– Ну ж бо, – підбурила я. – Твої сородичі зв'язані. Ніхто тобі не зашкодить. Крім мене, звісно. Якщо ти не почнеш говорити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍