Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"

Розділ 41

Люди добрі... Це що ж таке діється? Кого не зустріну — не людина, а китайська скринька... або матрьошка. Кому як більше подобається. Обов'язково не ті, за кого себе видають. Один тільки Полупуд поки без сюрпризів. Та й то, якщо вдуматися — походження невідомого, викуплений у циган немовлям, значить — може виявитися ким завгодно. Хоч наслідним принцом Мадагаскару. А з рештою взагалі суцільний калейдоскоп. Семен Тіпун — був розбійником, виявився козацьким розвідником, агентом під прикриттям. У кошового Сірка — таємниць, як на однойменному псові бліх. А Олеся, котра Марися, та і їх перевершила.

— Я все зробила, що Якуб-ага велів. — Голос дівчини помітно тремтів, але тим не менш, сказано було дуже рішуче. — Кошовий запорожців звістку отримав... А більше я при них жодного слова не скажу...

— Яка самовпевненість... — змахнув широкими рукавами халата турок, а потім боляче ущипнув Марисю за сідницю. — Якщо захочу, ти — голубко золотоволоса, не тільки заговориш, а ще заспіваєш і станцюєш. Голяка і на битому склі... Але, зараз я схильний погодитися. Дійсно, краще послухати ваші розповіді окремо. Не знаючи, що сказали інші, глядиш, обійдемося без явної брехні. І ми швидше доберемося до істини...

Турок плеснув у долоні і вказав слугам, що заглянув в кімнату, на дівчину.

— Потримайте її в сусідній кімнаті. Не розв'язувати. Ні про що не питати. Рота затулити.

Дочекався поки виведуть Олесю і підійшов до Тіпуна. Подумав трохи, потім витягнув з його рота кляп.

— Оце таке твоє купецьке слово? — обурено промовив козак, як тільки зміг говорити. — Думаю, твій досточтимий батько Дауд зараз дуже засмучений, дивлячись з небес на свого непутящого сина.

— Обійдемося без пишних фраз, гяуре... — скривився турок. — І не намагайся мене образити. У тебе нічого не вийде. Я сирота і батько у мене, як і у всіх правовірних, один — Аллах. А для нього ви — пил, тлін і сміття. Тим паче, що ти першим задумав мене обдурити. Хіба не так? Де ключ?

— За пазухою... — несподівано спокійно відповів кормщик. — Візьми.

— Як, навіть не спробуєш збрехати? — здивувався турок, обережно, немов козак міг пригріти там змію, запускаючи руку в розріз сорочки.

— Я не знаю, що ти собі придумав і чому... але я не збирався тебе обманювати, Хасан-ага. І приніс ключ, як домовлялися.

Торговець промовчав, уважно придивляючись до знахідки. Потім вийняв з-за пояса якусь коробочку. Вставив у неї ключ, як в замкову щілину, і повернув. Коробочка голосно дзенькнула і відкрилася.

Не зрозумів? Адже запорізькі ковалі мали зробити ключ тільки схожим на справжній, а не скопіювати. Гм… Або тут допуски «плюс-мінус слон», або я чогось не розумію. Але, це й на краще. Опинися в руках бусурмана неробочий екземпляр, на цьому вся хитромудра комбінація і закінчилася б.

— Не сподівався... Дійсно, той самий, — з деякою розгубленістю пробурмотів турок, допитливо поглядаючи то на мене, то на керманича, а потім пробурмотів уголос мої ж думки. — Нічого не розумію.

— Може, я спробую пояснити? — запропонував Семен. — Якщо поясниш, що тобі не так... тіпун мені на язик. Бо поки що я теж, нічого не розумію. Начебто ж, домовилися, по руках вдарили. І раптом ось такий вертун* (*розм., — вир) утворився посеред тихого плеса... Невже, справді подумав, що обдурити хочу і ключ не віддам? Але в чому тоді моя вигода? Ти ж купець, поясни?

— Поки не перевірив... ні на хвилину не сумнівався. А тепер і справді, не знаю, що й думати. Може, дійсно потонув Ворон, а перед тим — хвала Аллаху, встиг тобі таємницю довірити?

Семен у відповідь лиш хекнув. Мовляв, а я про що торочу?

— Був би живий отаман, мене б тут не було. Ділитися Ворон не любив. Сам би з товаром прийшов.

— У цьому я, як раз і не сумніваюся... Але, от, якою саме смертю загинув відважний отаман? Чи точно втонув? А не... наприклад, віддав Богові душу в руках ката?

Співрозмовники вели розмову в такому спокійному і довірчому ключі, що закрий я очі, міг би з легкістю уявити їх сидячими за достарханом, як недавно у Верхньому місті. Хоча, ні, не вийшло б... Занадто сильно затекли вивернуті назад руки, і в плечах вже пекло, як вогнем.

— Тоді, у чому твій сумнів, шановний син Дауда?

Турок відповів не відразу. Крутив недовірливо перед очима таємничий ключ, немов очікував, що той зачарований і просто зараз візьме та зникне. Але колюч нічого подібного не робив і поводився, як личить звичайному шматку бронзи. Тоді купець теж засунув його в кишеню на поясі.

— А в тому, що за підісланих Урус-шайтаном я вас... гм, вважав.

— Ого! — присвиснув Семен. — З чого б це? Та й як? Чи тобі не відомо, як на Січі харцизів шанують? Дістанься я запорожцям до рук, давно б раків у Дніпрі годував. Тіпун мені на язик. А щоб веселіше було, козаки б мені в мішок пару котів запхнули.

Турок знову помовчав. Схоже, думки його неслухняно метушилися і доводилося витрачати час, щоб якось зібрати їх разом. Він навіть на те місце, де стояв достархан озирнувся. Зголоднів чи в горлі пересохло? Але слуги забрали все, до останньої крихти. Тільки темні плями на килимі вказували, що тут пролито вино.

— Коли мої слуги розпитали у місцевих рибалок про керманича Ворона, — і всі прикмети, аж до безглуздої приповідки, зійшлися — я було заспокоївся... Поки панночку Марисю з вами не побачив.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍