Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

class="p1">Іван Плющ на лист Ляшка не відповів, але зустрівся з ним після того, як колишній голова Ради Міністрів погрожував зробити цей свій лист доступним для кожного народного депутата. «Я знаю, що Яворівський багато наговорив такого, що не заслуговує на увагу, і справа цим не закінчиться», — запевнив Плющ колишнього главу уряду. Він домовився про зустріч Ляшка зі заступником генерального прокурора України, котрий також повідомив йому, що кримінальна справа суто формальна і нікуди не приведе. Прокурор також попросив у Ляшка поради: чи є сенс відкривати кримінальну справу проти членів всесоюзної комісії на чолі з Борисом Щербиною? Ляшко був щодо цього скептичним — комісія ухвалцла рішення лише на основі наявної на той час інформації. Крім цього, Радянського Союзу вже не існувало, Прокуратура СРСР зробила свої висновки роком раніше, і суд уже виніс вирок винним у катастрофі. Ляшко припустив, що російська прокуратура допоможе у встановленні істини.

Прокуратура України дотримувалася порад Ляшка і ніколи не порушувала справи проти всесоюзних чиновників. Однак вона продовжувала звинувачувати Ляшка й інших колишніх українських лідерів, у тому числі й покійного Володимира Щербицького і колишню голову Верховної Ради Валентину Шевченко, у «зловживаннях владою і службовим становищем, що спричинили тяжкі наслідки». Ляшко відмовився визнати свою провину та незабаром дізнався, що справу закрили через позовну давність. Кримінальна справа, порушена проти Ляшка й інших колишніх лідерів 11 лютого 1992-го, була закрита 24 квітня 1993 року, майже через сім років після аварії. П’ятирічний ліміт на притягнення до відповідальності урядових, чиновників за невиконання своїх обов’язків минув 26 квітня 1991 року, ще до того, як прокуратура відкрила справу під суворим тиском громадськості та задля умиротворення парламентської опозиції та зацікавлених українських громадян.

*

Діяльність активістів «Руху» й екологічних активістів, котрих репрезентував Яворівський, не лише засудили, а й зазнали невдач їхні спроби притягнути до відповідальності українських лідерів радянських часів за співучасть у Чорнобильській трагедії. Але їм вдалося змусити уряд незалежної України розповісти правду про вплив наслідків катастрофи на територію і населення республіки.

Україна перетворила публічну дискусію щодо причин і наслідків Чорнобильської катастрофи на інструмент державотворення та національного будівництва — засіб мобілізації опозиції проти колишнього імперського центру, сприяння соціальній солідарності та встановлення легітимності нової держави в очах своїх громадян і всього світу. Внаслідок тиску громадськості та діяльності комісії Яворівського Україна ухвалила ліберальніші післячорнобильські закони про соціальне забезпечення, ніж будь-яка Інша колишня радянська республіка. Держава визнала постраждалими від Чорнобиля майже 90 тисяч своїх громадян, котрі належали до категорії тих, хто мав найбільшу потребу в соціальній допомозі. У Росії до цієї категорії зачислили лише 50 тисяч осіб, а в Білорусі, республіці, яка найбільше постраждала від радіоактивних опадів Чорнобиля, лише 9 тисячам осіб надали подібну категорію. Україна також визнала понад 500 тисяч осіб ліквідаторами аварії, ще одна категорія соціального забезпечення, поряд із 200 тисячами в Росії та трохи більше ніж 100 тисяч у Білорусі. Більше того, українські законодавці відхилили радянський післячорнобильський стандарт у розмірі 35 рем як прийнятний рівень опромінення впродовж життя. Як і законодавці в Білорусі та Росії, вони встановили поріг у 7 рем — середній показник, який може безпечно поглинути впродовж життя пересічний громадянин США.

Соціальні й економічні наслідки цих рішень були величезними. Щоб компенсувати нові видатки, законодавці запровадили Чорнобильський збір у розмірі 12% прибутків підприємств. Україна почала життя як суверенна держава у 1990-х роках із великими сподіваннями, проте більш ніж скромним ВВП у розмірі 1300 доларів на душу населення, який був зруйнований пострадянською економічною кризою і високою інфляцією. Економіка скорочувалася зі швидкістю 10–23% річних, а до 1994-го ВВП упав більш ніж на половину від показника першого року незалежності. У середині 1990-х років 5% із державного бюджету України виділяли на фінансування проектів, що стосуються наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а 65% ресурсів соціального забезпечення призначили на надання допомоги 3,3 мільйонам громадян, віднесеним до категорії жертв або постраждалих унаслідок Чорнобильської аварії.

Для багатьох здобуття статусу постраждалих, на здоров’я яких негативно вплинула Чорнобильська катастрофа, стало способом подолання величезних труднощів, спричинених економічним спадом, зростанням безробіття і скороченням державного фінансування численних програм соціального забезпечення радянських часів. «Якщо людині потрібні ліки, людині потрібні гроші. Діагноз, який ми пишемо, — це гроші», — прокоментував один лікар, котрий відвідав переселенців зі забруднених районів. Чорнобильські програми соціального захисту розширили систему добробуту, успадковану ще з радянських часів, створивши серйозну додаткову перешкоду економічному підйому нової незалежної України.

Хоча звільнення від імперії й допомогло викрити правду про Чорнобиль, імперія все ж залишила Україну з величезним неоплаченим боргом. У той час здавалося, що єдиний спосіб вижити економічно — повернутися до використання ядерної енергії. Саме це й сталося в Україні незабаром після проголошення незалежності. Той самий парламент екологічних націоналістів, який ухвалив низку надзвичайно ліберальних законів, що визначили статус жертв катастрофи на Чорнобильській АЕС і створив комісію Яворівського для розслідування відповідальності за аварію, тепер відвернувся до екологічних проблем і висунув економічні цілі на перше місце свого порядку денного. Він не бачив іншого способу врятувати народ від голоду, а щойно незалежну країну — від краху.

У лютому 1990-го український парламент проголосував за закриття Чорнобильської електростанції до 1995 року. Пожежа в жовтні 1991-го на другому енергоблоці, спричинена несправним перемиканням турбіни, знищила частину даху турбінного приміщення станції та поставила загальніші завдання. Парламент проголосував закрити другий блок негайно, а перший і третій, які ще продовжували діяти, — 1993-го, на два роки раніше. Але восени 1993 року, за кілька місяців до запланованого дочасного закриття; ті ж самі парламентарі відмовилися від свого ж ухваленого раніше рішення. Вони скасували постанову від серпня 1990 року, яка накладала п’ятирічний мораторій на будівництво нових атомних електростанцій в Україні, і постановили закрити Чорнобильську атомну електростанцію лише після того, як діючі там реактори відпрацюють весь термін служіння. Перший і третій реактори залишили в експлуатації і запланували перезапустити другий блок, на якому виникла пожежа 1991-го. Екологічний націоналізм тепер поступився місцем націоналізму ядерному. Історія Чорнобильської катастрофи зробила ще один різкий розворот.