Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

найщасливішою миттю свого життя. Письменник-активіст став першим міністром екології в Україні в 1991–1992 роках, а потім перейшов на дипломатичну службу, ставши послом спершу в Ізраїлі, а потім і у Сполучених Штатах. Його відхід з української політичної сцени 1992-го збігся зі занепадом екологічного руху в його країні та на всьому пострадянському просторі — колишній території Радянського Союзу, яку відтепер поділяли п’ятнадцять незалежних республік.

Україна й усі інші держави колишнього Радянського Союзу переживали як величезний спад ВВП, так і інфляцію, що виходила з-під контролю. Більше того, у Росії політичний конфлікт, що спричинив конституційну кризу восени 1993 року, урегулювався лише після того, як військові, лояльні до президента Бориса Єльцина, придушили повстання, яке очолили віце-президент і глава парламенту. В Україні дочасні президентські вибори 1994 року привели до влади нового лідера, 56-річного Леоніда Кучму, колишнього директора найбільшого ракетобудівного заводу в Європі. Він пообіцяв економічні реформи і попросив американської та західної допомоги. Захід відреагував, але західні лідери захотіли, щоб Україна відмовилася від свого ядерного арсеналу. Кучма вирушив до Вашинґтона, щоб обговорити умови, на яких його країна могла це зробити.

Щербакові не треба було міняти власні погляди — екологічний активіст занурився в перемовини про ядерну зброю. Коли у грудні 1991-го розпався Радянський Союз, Україна успадкувала 1 800 ядерних боєголовок, що перебували під контролем дислокованих там радянських військових частин, і погодилася демонтувати і відправити їх до Росії. Україна мала закінчити це завдання до кінця 1994 року, але народні депутати в Києві незабаром висунули низку умов, у тому числі грошову компенсацію за уран у цих ядерних боєголовках. Після того, як уряд США пообіцяв фінансову допомогу, українці погодилися позбутися свого ядерного арсеналу, третього за величиною у світі після США і Росії. Угода про передавання зброї була підписана в січні 1994-го, але український парламент висунув вимогу гарантувати територіальну цілісність і безпеку після того, як ця зброя покине її територію. Те, що отримали натомість, були запевнення, які юридично ні до чого не зобов’язували. У листопаді 1994 року, за кілька днів до запланованого візиту до Вашингтона, Кучма остаточно переконав Верховну Раду затвердити угоду, в якій були обіцяні гарантії безпеки і фінансова допомога у відповідь на відмову від ядерної зброї.

Президент Біл Клінтон був радий бачити українського президента у Вашинґтоні 22 листопада 1994-го. Кучму привітали шістнадцятьма гарматними салютами і порівняли з президентом Франкліном Д. Рузвельтом, котрий очолював Америку в часи економічних негараздів — відсилання до глибокої економічної кризи в Україні та на решті пострадянського простору. Клінтон похвалив мужність Кучми у прагненнях «зняти загрозу ядерної зброї та закласти основу для епохи миру». І США надали Україні пакет допомоги на суму до 200 мільйонів доларів. За кілька тижнів, 5 грудня 1994 року, Клінтон і Кучма поставили свої підписи під Будапештським меморандумом, документі, який передбачав гарантії безпеки з боку США, Росії та Великої Британії від погроз або застосування сили проти України, а також проти Казахстану і Білорусі, двох інших пострадянських держав, які відмовилися від своїх ядерних арсеналів радянських часів. Китай і Франція надали свої власні запевнення в окремому протоколі. Україна й інші пострадянські держави приєдналися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як неядерні держави.

У майбутньому ця угода виявилася згубною для України. Через двадцять років, у березні 2014-го, без’ядерна Україна стала об’єктом агресії одного з підписантів Будапештського меморандуму, коли Росія, яку тепер очолював президент Володимир Путін, анексувала Крим і розпочала гібридну війну на Сході України, на Донбасі. Парламент України звернувся до підписантів Будапештського меморандуму, але не багато досягнув, оскільки меморандум не вимагав якихось військових дій із боку підписантів. США та їхні європейські союзники обмежили свою відповідь запровадженням економічних санкцій проти Росії. Це було занадто мало і занадто пізно, щоб відвернути російську агресію і відновити територіальну цілісність України.

Усе виглядало зовсім інакше під час підписання угоди 1994-го. Україна отримала значну дипломатичну підтримку, фінансову допомогу і запевнення, що взамін на ядерні боєголовки Росія продовжуватиме постачати паливо для українських атомних станцій, у тому числі до Чорнобиля, і вони продовжували працювати на збагаченому урані російського виробництва. Чорнобильській станції приділили значну увагу у Вашингтонських перемовинах у листопаді 1994 року між Кучмою і Клінтоном. «Президент Клінтон звернув увагу на значні ресурсні зобов’язання... і про важливість отримання чітких гарантій, що чорнобильські реактори будуть закриті», — ішлося В повідомленні. США хотіли, щоб Україна виконала рішення свого парламенту від 1990-го про закриття Чорнобильської станції до 1995 року. Але Україна, зіштовхнувшись із економічною кризою, що продовжувала поглиблюватися, вирішила скасувати своє рішення і наполягала, щоб електростанція продовжувала працювати. У тій же спільній заяві Кучма відмовився поступитися тиску американського президента. Натомість він просто «запевнив президента Клінтона, що Україна серйозно сприймає занепокоєння міжнародної спільноти щодо тривалої експлуатації Чорнобильської АЕС». Він вказав на необхідність «мінімізації соціального впливу на персонал станції та забезпечення достатньої економічної ціни на електроенергію, доступної для задоволення внутрішніх потреб України». Таким чином Клінтону дали зрозуміти: Україна з обмеженими ресурсами не може дозволити собі втратити два працюючі ядерні реактори в Чорнобилі, якщо не отримає фінансової компенсації. Два президенти домовилися працювати над цими питаннями разом із членами «Великої сімки», об’єднання країн із найбільшими світовими економіками.

*

Основна відповідальність за безпеку ядерних реакторів зазвичай лягає на країни, які ними володіють, але уряди країн «Великої сімки», найбагатших держав світу, доручили Світовому банку й Європейському банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) допомогти колишнім комуністичним країнам. 1993-го було необхідно накопичити кошти, які можна було б спрямувати на допомогу країнам Східної Європи, які все ще використовують реактори радянських часів, щоб допомогти в їхній безпеці та разом з іншими організаціями працювати над цим питанням надалі. Лідери атомної енергетики на Заході непокоїлися: ще один інцидент на Сході міг безповоротно підірвати репутацію західноєвропейської ядерної енергетики і вивести їх з гри. Вони лобіювали у своїх урядах програму модернізації східноєвропейських реакторів із використанням західних технологій і грошей. Озброєні новітніми технологіями та забезпечені державними коштами західні ядерні фірми вжили заходів для того, щоб на Сході не могла статися чергова велика ядерна аварія.

Незважаючи на хороший фінансовий стимул і політичний тиск із боку Заходу, український уряд продовжував зволікати. Економіка України опинилася у вільному падінні, а висока інфляція з’їла всі заощадження громадян, зробивши ситуацію настільки серйозною, що саміт «Великої сімки» у Неаполі додав спеціальний розділ про економіку України до свого офіційного комюніке в серпні 1994 року. Український уряд знав, що не може просто закрити