Читати книгу - "Снігові іскри, Кіра Леві"

Розділ 40.

Максим вийшов з машини та швидким кроком попрямував до будівлі аеропорту. Погляд автоматично ковзнув по табло прильотів — рейс із Відня прибув за розкладом.

Олеся мала з'явитися з хвилини на хвилину.

Чоловік зайняв місце в зоні прильоту, спостерігаючи за потоком пасажирів. Люди проходили повз — з валізами, з дітьми, з квітами. Але Горобчика серед них не було.

Хвилини тягнулися, а потік прибулих помітно порідшав. Не витримавши очікування, Максим набрав номер Олесі. Телефон спочатку просто гудів, а потім увімкнулася голосова пошта.

Щось явно було не так.

Швидким кроком він попрямував до стійки інформації, звертаючись до першої вільної співробітниці аерофлоту.

— Добрий день. Мені потрібен пасажир, який прилетів рейсом із Відня, Олеся Карпенко. Вона точно летіла цим рейсом, але її немає.

Співробітниця кивнула і подивилася в монітор.

— Одну хвилину...

Вона щось уточнила по рації, потім підняла на нього погляд.

— Пані Карпенко зараз перебуває в медпункті. Під час посадки їй стало зле. Якщо хочете, я попрошу співробітника провести вас.

Максим стримано кивнув, але всередині все стиснулося від новини. Серце на мить збилося з ритму, але він одразу взяв себе в руки. Зовні — той самий холодний контроль, але пальці в кишені стиснулися в кулак.

— Так, будь ласка.

***

Медпункт знаходився в окремому крилі аеропорту. Усього кілька кімнат, білі стіни, запах антисептика — все просто, без зайвого комфорту, але функціонально. Співробітник провів його до кабінету, де вже чекав лікар.

— Ви пан Сапсан? — Максим кивнув, і лікар продовжив: — Пані Карпенко чекає на вас.

— Що з нею?

— Під час посадки в неї різко впав тиск, вона втратила свідомість. Після того як її привели до тями, доправили сюди. Зараз їй краще, але я рекомендував би пройти додаткове обстеження.

— Можна до неї?

— Звичайно.

Максим штовхнув двері й побачив Олесю. Вона сиділа на канапці, загорнувшись у плед, який їй видали. Щоки трохи блідіші за звичайні, але погляд ясний.

— Горобчику, — чоловік миттєво опинився поруч, опускаючись на стілець перед нею.

Вона дивилася на нього слабко посміхаючись.

— Привіт...

Максим спіймав її холодні пальці, ніжно стискаючи. Хотілося міцно обійняти, але погляди медичних працівників були спрямовані на них.

— Що сталося, рідна?

Олеся знизала плечима.

— Перевтомилася, напевно. А тут переліт, зміна тиску... загалом, мій організм вирішив, що було б непогано відключитися і відпочити.

Максим похмуро кивнув, переводячи погляд на лікаря.

— Це серйозно?

— Наразі ні, але я рекомендую обстеження. У подібних ситуаціях краще переконатися, що немає прихованих причин для непритомності.

Максим стиснув пальці Олесі трохи міцніше.

— Ми поїдемо в клініку і не заперечуй.

Олеся зітхнула, розуміючи, що сперечатися з Максимом марно.

***

Максим вів машину зосереджено і напружено. Він рідко показував свої негативні емоції Олесі, але зараз не міг стриматися. Він переживав за здоров'я Горобчика і злився на ситуацію загалом. Те, що він не міг контролювати, викликало роздратування.

Дівчина зітхнула й обережно поклала руку на його передпліччя.

— Максиме...

Він скосив на неї погляд.

— Так?

— Я, правда, нормально почуваюся.

— Звісно. Ти просто знепритомніла в літаку. Таке ж щодня буває, правда?

Олеся закотила очі.

— Переліт, зміна тиску, недосип... Я ж кажу — просто втомилася.

— А якщо ні?

Вона знизала плечима.

— Тоді лікарі розберуться.

Максим усміхнувся, хитнувши головою.

— Ми все одно поїдемо в клініку.

— Ти занадто гостро реагуєш!

— А ти занадто недбала, враховуючи, що йдеться про твоє здоров'я.

Вона хотіла заперечити, але з його тону зрозуміла — марно. Сапсан не відступиться. У цьому він весь!

***

Клініка зустріла їх м'яким світлом коридорів і стриманою, професійною ввічливістю персоналу.

Максим міцно тримав Олесю за руку, поки адміністратор вносив дані в систему.

— Пані Карпенко, вам потрібно пройти в кабінет огляду. Ваш супутник може почекати в холі.

Олеся кивнула, але, зробивши кілька кроків, зупинилася й озирнулася.

Максим не зводив із неї погляду. У його очах читалося одне — він залишиться тут стільки, скільки буде потрібно, але без відповіді не піде.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍