Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

люди сходяться в парк по двоє та по четверо — то це вже має бути п’яте грудня.

Джосі Вейлз стріляє в мою голову, а я, пам’ятаю, від нього тікаю і, пам’ятаю, повторюю собі «не плач, не плач, не плач, маленький підаре», але все ’дно плачу, бо не розумію, чого він у мене стріляв, — і тоді я вперше замислююся про інших, де вони. Чи, може, Джосі Вейлз їх усіх перестріляв і лишився тільки я? Не знаю, чи бачать у цьому сенс великі люди, але я його не бачу. Навіть коли я відірвався від Джосі, то бігти все ’дно не перестав. Я не зупинявся від самого Ґарбиджлендсу, біг, і біг, і біг аж до самого даунтауну, де Тауер-стрит пролягає зі сходу на захід повз галантерею, сирійську крамничку та ліванський супермаркет, які всі зачинені до закінчення загальних виборів. Тауер-стрит перетинає Принсесс-стрит з її жебраками, Орандж-стрит з її вуличними лоточниками, Кінг-стрит з її торгашами та Дюк-стрит з її купою адвокатських контор. Угорі на Дюк-стриті я повертаю і біжу в темряву. І раптом розумію, що женеться за мною не Джосі Вейлз і не Папа Ло чи Шота Шериф, а це йде він. Він переміг смерть і тепер іде за мною. І навіть не йде, а сидить де-небудь на якомусь пагорбі й розставляє пастку, знаючи, що такі люди, як я, народжуються дурнями і потраплять у неї з льоту. Парк національних героїв. Сьогодні цей парк — його, і кожен, хто тільки ступить сюди ногою, належить йому. Весь Кінгстон. Уся Ямайка.

На моєму лиці, в очах і носі — якийсь густий сік, схожий на слину. Я прокидаюся відкашлюючись на лавці: на моєму плечі — пташиний послід. Не знаю, чи то коли я заснув тоді знову, чи коли прокидався минулого разу, м’ні це примарилося. У парку вже повно люду, щоб чекати й дивитись. Я теж дивлюся й чекаю. Я чекаю їх, фараонів, стрільців ЛПЯ, стрільців ННП, тебе. До четвертої години народу тут уже на тисячу більше, і всі чекають, але щось тут не так. Ці люди не від ЛПЯ, не від ННП чи якоїсь іншої «П», — це просто чоловіки й жінки, брати і сестри, матері та дядьки, страждальці й ще бозна хто, — й усіх їх, оцих людей, я не знаю. Я встаю і прямую повз них, крізь них, навколо них, як дапі. Ніхто мене не чіпає і не відступає з дороги, вони мене просто геть не бачать. М’ні не відомі люди, які не тримаються нічийого боку. Я не знаю, які вони на вигляд, що відбувається в їхніх головах, — поки вони чогось не скажуть: люди, які не носять ні зеленого кольору Лейбористської партії Ямайки, ні жовтогарячого кольору Народної національної партії. І цих людей тепер усе більше й більше, їхній натовп росте, і скоро вже лусне пояс навколо парку і натовп почне розтікатися вшир, — але вони чекають його і співають його пісні, чекаючи, поки він до них вийде.

Натовп — єдине ціле. Але вони дізнаються, що я — не один з них, рано, чи пізно, чи ще раніше. Рано чи пізно одне з цих ягнят скаже: «Гляньте, оно він! Гляньте на вовка!» Не ’наю, як вони про це дізнаються, але вони дізнаються. Тільки я їм по шарабану. Я кузька, муха, воша чи ще щось дрібніше. На сцені — «Третій світ»[263] в оточенні всіх фараонів Ямайки, а писана красуня звідти говорить так, наче вона — Іван Хреститель, ну а Співак — сам Ісус, і вона змушує натовп підхоплювати «уууу», і «аааа», і «еей», а сукня на ній червона з помаранчевим і тягнеться по підлозі, ніби це полум’яний язик від Мойсеевої неопалимої купини. Але вона розмовляє не з ними, а зі мною, і каже: «Гей, придурку, та хто ти такий, щоб змагатися з Могутнім гонгом[264]?»

Натовп то подається вперед, то відкочується назад. Гойдається зі сходу на захід і зі заходу на схід, а я намагаюся не зирити в той бік і не привертати до себе поглядів, а повз проходять двоє хлопців, один дивиться на мене якось довго, а другий упускає газету. Навколо темно, але світло від ліхтарів, яке падає на людей, іноді освітлює землю. Ямайська «Дейлі ньюз». «У Співака стріляли!», «Під нас нічного нападу гангстерів постраждав менеджер „Вейлерс“ Дон Тейлор...» На газету хтось наступає, потім ще, потім ще хтось, натовп її розсмоктує, розтягує, і газети більше нема.

Я піднімаю очі, і він...

Ні, не він. Ти.

Ти дивишся прямо на мене.

Ти на сцені за півсотні, за сотню навіть не футів, а ярдів, — і ти дивишся на мене. Бачиш мене задовго до того, як тебе бачу я. Але на мене ти не дивишся. Єдине світло тепер — це те, що на сцені, а я захований у темінь.

На тобі чорна облипла сорочка, наче ти явився з пекла, а штанів я розгледіти не можу — не знаю, джинси на тобі чи шкіра, від виду якої жінка, з якою я живу, починає часто дихати. Ти крутишся, і від променя світла твоє волосся ніби спалахує. Сині джинси. На сцені так людно, що ти навіть не можеш пританцьовувати, як зазвичай. Та красуня, твій Іван Предтеча, схрестила руки, але вона відчуває музику. І тут ліворуч я помічаю далі, і хочу втекти. Але наштовхуюсь на чиїсь груди. Я перепрошую, але та людина мене навіть не помічає, а тільки відчуває приємну вібрацію. Я озираюсь на сцену і бачу, що дапі — це не дані, а твоя жінка, одягнена в біле. Дмуть у ріжок, але ти стоїш нерухомо. Тебе я не чую, але чую людей, а вони чують тебе. Я можу тебе бачити, але мене ніби щось відгороджує, і я таке наче глухий, і я думаю собі: як же це ти гратимеш зара’ для глухих і що вийде в тебе з революцією, якщо люди за тобою не підуть?

Ти.

Ти кажеш, що завжди знав; знав завжди про свою впевненість у повній перемозі добра над злом. Про мене ти не говориш. Я знаю: зараз ти почнеш пророкувати про мене. Ти ідіот. Ти забуваєш, що ти то лев, але ж я — мисливець.