Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

124
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 93 94 95 ... 101
Перейти на сторінку:
поясі. Мартін вивчає електроніку й одержимий наркотиками та Маршаллом Маклюеном. Навіть якби ви обшукали всю країну вздовж і впоперек, то не знайшли б особи, менш подібної на бідного лудильника Коліна. А я заводжу дружбу з двома дівчатами-ірландками, що влітку підробляють тут офіціантками. Нів і Шівон теж чекають, коли почнеться Решта їхнього Життя, але вони — поганенька заміна Кетлін.

А моє майбутнє поки що видається таким же безкраїм, як залізничні колії. Я ще не знаю, що його перекреслила Джанет Шеріфф, учителька історії, яка на початку нашого підготовчого курсу закохалася й забула викласти нам значну частину програми з історії Європи. Лише сівши писати екзамен, ми виявили, що були в історії континенту страхітливі битви і криваві революції, про які ми доти й не підозрювали.

Вечори ми з Нів і Шівон просиджуємо в «Бенедетті» — італійській кав’ярні на Літвок із теплими й гостинними червоними пластмасовими столиками і хромованими кавоварками. Самі Бенедетті живуть, як у опері — це велика і схильна до мелодрами італійська родина, у якій чорт спіткнеться: нескінченні прабабці, сестри й кузини зміняють одна одну за шинквасом, перекидаючись загадковими словами, як квітами. Інколи чергує зеленоокий красень із чорним лискучим волоссям, підв’язаним шнурком від взуття, і гострими, як ножі, вилицями. Його брунатна, як горішок, шкіра виглядає так, ніби пахне оливками і лимонами. Це — Джанкарло Бенедетті, і з вигляду й не подумаєш, що скінчить він так, як скінчить.

Стінами кав’ярні розвішані плакати із краєвидами Пізи, Лукки й Барґи, величними вежами доби кваттроченто та блакитними тосканськими небесами, й інколи, коли на зміну заступає старший пан Бенедетті, а клієнтів довго нема, він розглядає зображення із таким мрійливим виразом, що я розумію: він думає про дім (див. примітку (хіі)). Пізніше, коли ми торгуватимемо смаженою картоплею й рибою у Форфарі, то теж повісимо на стіну такий краєвид, і коли Джанкарло Бенедетті чекатиме, доки олія нагріється до потрібної температури, я теж час від часу ловитиму його на тому мрійливому виразі. Ось тільки я знатиму, що він узагалі ні про що не думає, й волатиму на нього італійською й нещадно жбурлятимуся словами, які звучать так, ніби гаптовані кров’ю.

Ми з Кетлін дзвонимо в школу, щоб дізнатися результати, і довідуємося, що обидві провалили іспит з історії. На безкраїй обшир мого майбутнього падає завіса — я раптом поняття не маю, що буде далі. «Que sera sera», — каже Кетлін, посміхається і стенає плечима. Їй байдуже, вона он у Мартіна закохалася.

Та не судилося. Колін, мабуть, відчув, що Кетлін узялася переписувати Решту Свого Життя, і примчав у Единбург, люто закалатав у дзвоник на рецепції і накликав собі на голову гнів Марджорі Моррісон. Він замикається з Кетлін у комірчині й не випускає, доки вона не погоджується сісти на наступний потяг до Англії. Я проводжу їх до вокзалу Вейверлі і дивлюся, як хвіст їхнього потяга зникає у темряві. Я бажаю Кетлін щасливого майбутнього, але, на жаль, розумію, що моїх бажань тут не досить.

У кінцевому висліді, це вона, а не я, триматиме зло на Дженет Шеріфф, адже саме наша забудькувата від кохання вчителька історії винна в тому, що ми провалили іспит з історії, а Кетлін пішла на держслужбу у статусі клерка, а не адміністратора. Себто, врешті, і в тому, що нижня шухляда Кетлін поповнилася кредитом, винна вчителька. Унаслідок цього стосунки у молодят ускладняться, Колін зап’є, втратить родинний бізнес, збанкрутує до сорока і застрелить родинного пса. Отже, якоюсь мірою, мені ще пощастило: я тільки побралася з Джанкарло Бенедетті і стала власницею забігайлівки у Форфарі.

Мартін на наступний день виїжджає з Единбурга із розбитим серцем. Ми ще кілька років час від часу листуватимемося. Він урешті займеться комп’ютерами й перебереться до Каліфорнії, тож можна упевнено сказати, що бідолашка Кетлін зробила неправильний вибір.

Десь через тиждень після того я задумливо дивлюся у вікно в кімнаті 21, коли туди влітає Марджорі Моррісон і люто зиркає на ліжка, які я щойно застелила.

— Подушки твої, — заявляє вона, — виглядають так, ніби пережили Віденську битву!

Ці слова провокують не покаяння, а безпорадне ридання — я валюся на абияк застелене ліжко і між схлипами повідомляю, що ні про яку Віденську битву ніколи й не чула. Марджорі Моррісон відчуває, що у мого горя є глибші підстави, ніж незнання військової історії, тож штивно нахиляється, сідає біля мене, як незграбна цибата комаха, витягує руки й обережно обіймає мене, доки я здригаюся від ридань.

— Леннокс, — за якийсь час каже вона. — У тобі, мабуть, тече і шотландська кров.

Я вперше зауважую, що на стіні за її худим і миршавим плечем висить акварель із Форт-Бридж — криваво-іржаві арки темніють на тлі блакитного неба.

— Ні, — крізь ридання трясу головою я, — я певна, що ні.

Ірландки пакують речі, щоб їхати збирати виноград у Франції; вони запрошують і мене з собою, але я відмовляюся. Я намагаюся струсити апатію й видираюся на пагорб Престол короля Артура.

Стоїть погідний і м’який вечір, з вершини пагорба відкривається нескінченний краєвид із мостами, водою і пагорбами, а над головою виписують пророчі знаки сатиново-чорні птахи, й коли я заходжу у «Бенедетті», прегарний хлопчина, який і справді пахне оливками й лимоном, підводить погляд від підлоги, яку саме підмітає, широко мені посміхається й каже:

— Сіао, come sta?

Того самого вечора, коли кафе зачиняється, він ламаною англійською пропонує мені руку і серце над гарячим капучино. Я зумисне не зважаю на знаки й вирішую повірити, що це мені відкривається славна доля (несвідома, що він пропонує мені руку і серце лише тому, що доводиться клану Бенедетті десятою водою на киселі, і його ось-ось депортують; саме через віддаленість їхніх родинних зв’язків нам не перепаде ані кав’ярні у Кіррімуїрі, ані морозивної у Данді, і доводиться продавати смажену рибу з картоплею у Форфарі).

Повертаючись до «Роял Гайленд», я дзвоню Банті з телефона-автомата при садах на Принсес-стрит, доки навколо веселяться туристи, що з’їхалися на фестиваль. Голос у матері втомлений. Я уявляю її з блакитними бігудями й у рожевій сіточці.

— Це тільки я, Рубі! — кричу я у слухавку. — Ніколи не вгадаєш, чому! Я заміж виходжу!

Приголомшена тиша, якою мати реагує на це повідомлення, триває вічність, чи бодай доки в мене не закінчуються гроші.

— Я нарешті знайшла когось, хто мене хоче! — волаю я

1 ... 93 94 95 ... 101
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «За лаштунками в музеї», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "За лаштунками в музеї"