Читати книгу - "Де немає Бога"

я го-го-говорю англійською. — Він почав затинатися; від страху побіліли навіть очі. — А ш-ш-що?

Чоловік загасив цигарку об умивальник і показав недопалком на бачок за спиною хлопця.

— Витягуй те гівно, що привіз із собою.

8 травня 2017-го Рівне, Україна

Дзвінок Артема розбудив її о шостій ранку. Номер був незнайомий, починався із +66, тож минуло кілька секунд, допоки Анна відповіла. Якийсь час у динаміку лунали лише схлипування та крики зі свистом на задньому тлі, проте жінка вже знала, що телефонує її син. Відчула. Намагаючись звучати якомога спокійніше, Анна запитала, що сталося, і хлопець, затинаючись, розповів. Він у Бангкоці, в одній із тайських в’язниць, поліцейські забрали в нього документи й утримують разом із сотнею інших ув’язнених у схожому на спортивну залу приміщенні. В’язні переважно тайці, ніхто не знає англійської, в камері нестерпно душно та повно кусючих жуків. Наглядачі виділили йому біля жолоба з нечистотами пів квадратного метра, він не може лягти, а щойно, дорогою до телефона, співкамерники побили його й забрали всі гроші. Артем розридався — гірко, якось зовсім по-дитячому, — і почав благати матір допомогти, кричав, аби вона витягла його звідти. Анна, відчуваючи, що серце от-от розірветься, спробувала випитати, як він потрапив до Таїланду. Артем крізь сльози процідив, що прилетів, просто прилетів, і його арештували в аеропортовому туалеті, а тоді знову взявся впрошувати її зробити що-небудь і голосив, аж поки зв’язок не обірвався.

Передусім Анна зателефонувала за номером, з якого надійшов виклик. Зрозуміло, їй ніхто не відповів. Набрала Артемів російський номер. Абонент поза зоною. Потім, гамуючи лихоманкове тремтіння, кинулася до ноутбука та зайшла на сайт МЗС України. Колись чула про гарячу лінію чи щось таке, проте не знайшла на сайті ні номера, за яким можна було би звернутися, ні порад, що робити. Мабуть, таку лінію відкривають лише в разі надзвичайної ситуації в якійсь конкретній країні. Анна не розгубилася і відшукала сторінку Посольства України в Королівстві Таїланд. І там був номер, у дужках під яким стояв дрібний підпис: телефонувати виключно в разі загрози життю чи загибелі громадян України.

Анна швидко закинула на рахунок п’ять сотень гривень і зателефонувала. Їй відповів керівник консульського відділу Ілля Костенко. Анна чітко, не збиваючись, описала ситуацію. Ілля вислухав, уточнив Артемове прізвище та паспортні дані, записав координати, за якими з Анною можна зв’язатися, після чого наказав протягом усього дня бути на зв’язку.

Розмова тривала заледве п’ять хвилин, і коли Анна прибрала смартфон від вуха, на годиннику було тільки чверть по шостій. Вона поставила телефон заряджатися, ввімкнула на ноутбуці Skype, зайшла до Facebook. Довго вагалася, але вирішила поки що не повідомляти Влада. По-перше, через те, що на той момент усе ще сподівалася, що це якийсь дурнуватий розіграш, і за годину-півтори її син прокинеться у своїй квартирі в Москві, ввімкне телефон, помітить пропущений виклик і зателефонує, а по-друге… вона розуміла: Влад зараз далеко, він нічим їй не допоможе й лише сам нервуватиме.

Проте Артем не озивався, й об одинадцятій за київським часом, уже майже втрачаючи свідомість від нервового напруження, Анна вдруге набрала посольство. Як і попереднього разу, їй відповів Ілля Костенко. Впізнавши Анну, чоловік розсердився, нагримав на неї і, гаркнувши, що вона мусить чекати, розірвав зв’язок.

Ілля набрав її у Viber’і двадцять по третій. Анна прийняла виклик; кілька секунд налаштовувався відеозв’язок, а тоді на екрані проступило довгасте обличчя із запалими щоками та блискучою залисиною. Костенко виявився значно молодшим за Анну — незважаючи на відсутність волосся над скронями й лобом, на вигляд йому було не більше за двадцять вісім.

— Анна?

Він був не в посольстві. За головою із відстовбурченими вухами жінка розгледіла червоні люстри у формі пагод[143], різьблені прикраси з фанери та шовкову фіранку із зображеннями вишневих гілок, золотих драконів та ієрогліфів — напевно, китайський ресторан.

— Це я.

— Отже, так. — Він не дав їй поставити жодного запитання. — Я думав, ваш син у Бомбаті, ну, це тюрма в Бангкоці, але він насправді в тюрмі Клонґ Прем.

— Це погано? — Анні, попри те що за день нічого не їла, здавалося, наче вона зараз виблює. — Яка між ними різниця?

— Ніякої. Обидві в столиці, обидві однаково жахливі. — Він махнув рукою. — Забудьте, це дурниці. Що важливо — у вашого хлопця збіса великі проблеми.

Жінка ледь не впустила смартфон.

— Ви бачилися? Що з ним? Що сталося?

— Ні, не бачився. Артема затримали в аеропорту з наркотиками.

Анна забелькотіла:

— Цього не може бути, це якесь непорозуміння, його підставили, мій син ніколи не…

— Припиніть. — Костенко скривився, голос звучав втомлено та сердито. — Ви марнуєте час: і мій, і — що більш важливо — вашого сина. Я знаю кілька випадків, коли тайці арештовували невинних іноземців, але цього разу… ні. Ваш син намагався провезти через кордон велику партію важких наркотиків.

Анна спробувала ковтнути, проте рот пересох; шкіру на голові пробрало жаром, так ніби в неї спалахнуло волосся.

— Що йому загрожує?

Перед тим як відповісти, Ілля зиркнув кудись убік, помовчав, потім втупився в екран.

— Я зараз дещо говоритиму… дещо неприємне, але, будь ласка, вислухайте до кінця. Не голосіть, не непритомнійте… ну, ви зрозуміли.

Анні потемніло в очах, але вона, закусивши губу, кивнула.

— Таїланд — це монархія, із дотриманням прав людини тут, м’яко кажучи, не дуже, і наркодилерів зазвичай засуджують до страти…

Ридання вирвалися так швидко й несамовито, немов у Анниних грудях розбилася на друзки величезна посудина зі слізьми.

— Боже, ні!

Ілля підвищив голос:

— Анно!

— Так… так, я вас слухаю. — Жінка докладала зусиль, щоби припинити плач, але тільки розтирала сльози по обличчю. — Усе гаразд… не зважайте… продовжуйте.

— Останніми роками в Таїланді діє неоголошений мораторій на смертну кару, і розстріл, зазвичай, замінюють на тривалий термін ув’язнення. Років сто, наприклад. Сімдесят, якщо пощастить. Білим, переважно європейцям, яких упіймали з героїном чи амфетаміном, дають від двадцяти п’яти до тридцяти п’яти. Через п’ять років можна думати про помилування, чи про екстрадицію, чи хоча би про значне зменшення терміну. Проте… — Він стулив рота.

— Що?

— У вашого Артема із собою було ну просто нереально багато наркотиків.

Ілля не переймався її почуттями, його погляд був радше глумливим, аніж осудливим, і вже точно не співчутливим, він неначе говорив: «Ваш син — дзьобнутий придурок, він вступив в о-о-отакенну купу лайна; місцеві правоохоронці вважають, що зірвали джек-пот, і готуються влаштувати показове судилище».

З Анниних очей котилися сльози, телефон у руці тремтів.