Читати книгу - "Після тебе"

почуттів. Я просто існувала. Я, стілець, скрипучий лінолеум під ногами, закривавлені кросівки.

Єдиною незмінною величиною лишалися жорсткі люмінесцентні лампи. У їхньому світлі квапливо ходили медсестри, ледь кидаючи на мене оком. Після того як я тут опинилася, хтось мене пожалів і показав, де тут туалет, щоб я могла помити руки, але все одно мені не вдалося вимити кров з-під нігтів. Кутикули теж почервоніли, нагадуючи про те, що нещодавно сталося. У мені — частинки його. Там, де їх не повинно бути.

Тільки-но я заплющувала очі, як відразу чула різкі удари куль об корпус машини, луну пострілів. І сирену. Сирену. Перед очима стояло його обличчя в ту мить, коли він зустрів мій погляд: жодного занепокоєння, лише якийсь подив з того, що він лежить на підлозі, не в змозі поворушитися.

А ще я ніяк не могла забути його рани. У кіно вогнепальні рани були зовсім інакші — маленькі дірочки. А тут — щось живе, воно пульсує, стікає кров’ю, наче навмисне намагається вичавити свою жертву.

Я нерухомо сиділа на пластиковому стільці, бо просто не знала, що ще робити. Десь у кінці коридору були операційні — він десь там. Живий чи мертвий. Може, його вже відвезли в якусь палату, і його колеги радісно обговорюють операцію. А може, накривають його зеленою…

Моя голова впала на руки. Я прислухалась до свого дихання: вдих, видих. Вдих, видих. Від мене дивно пахло: кров’ю, антисептиком та чимось кислим. Залишками страху.

Іноді я звідкись здалеку помічала, що тремтять руки. Може, від нестачі цукру в крові чи втоми. Проте сама думка піти щось з’їсти здавалася чужою. Узагалі думка про те, щоб поворушитися, була дикою.

Колись давно прийшла есемеска від сестри:

«Ти де? Ми йдемо на піцу. Вони знов розмовляють одне з одним, але ти потрібна нам у ролі ООН».

Я не стала відповідати. Просто не знала, що сказати.

«Він знову заговорив про волохаті ноги. Будь ласка, приходь, це вже просто жахливо. Вона от-от жбурне в нього булочкою».

Я заплющила очі та спробувала згадати, як ми тиждень тому лежали з Семом у траві. Він простяг ноги — набагато довші за мої. Його сорочка пахла впевненістю та теплом, а голос м’яко котився у вуха. Сонячний промінь упав на обличчя. Він потягнувся до мене за поцілунком — і потім задоволений улігся назад. Намагалася згадати, як він ходив, трохи зміщуючи вперед центр ваги. Він був найміцнішим чоловіком, якого я бачила. Ніщо не могло змусити його похитнутися.

Телефон знову задзижчав у кишені. Ще одне повідомлення:

«Ти де? Мама хвилюється».

Я глянула: 10 : 48 вечора. Не може бути, що це я вранці відвезла Лілі на вокзал. Написала:

«Я в міській лікарні. Стався нещасний випадок. Я ціла. Подзвоню, коли щось з’ясується».

Палець завис над кнопкою, і за мить я натисла.

А потім заплющила очі й почала молитися.

Я отямилася від звуку дверей, що відчинилися. Мама швидко йшла коридором, перекинувши своє улюблене пальто через руку. Її друга рука вже простягалася мене втішати.

— Що, в біса, сталося? — Тріна йшла за мамою і тягла за руку Тома в піжамі, на яку він накинув куртку. — Мама сказала, що без тата не поїде, так що і я вже тут.

Том сонно помахав мені рукою.

— Ми не знали, що з тобою! — Мама сіла поруч та уважно подивилася мені в очі. — Чому ти нічого не написала?

— І що, в біса, відбувається?

— У Сема стріляли.

— Що? Це у твого лікаря?

— Як стріляли? З пістолета? — не могла второпати Тріна.

Тут мама побачила мої джинси та шоковано повернулася до тата.

— Я була з ним.

Вона затулила рот рукою.

— Ти в нормі? — а потім, побачивши щось подібне до стверджувальної відповіді в моїх очах: — А він?

Усі четверо стояли поруч із шокованими обличчями. Мені раптом трохи полегшало.

— Не знаю, — відповіла я, і тато загорнув мене в обійми. Я розридалася.

Я і моя родина — ми сиділи на тих пластикових стільцях декілька років. Ну, може трохи менше. Том заснув у Тріни на колінах — у цьому освітленні його обличчя здавалося дуже блідим. Уві сні він обіймав свого плюшевого кота. Я сиділа між мамою і татом, і подекуди хтось із них брав мене за руку, гладив по щоці чи казав, що все буде добре. Я притулилася до тата і тихо плакала, а мама витирала мені сльози носовичком. У неї завжди були носовички. Іноді мама обходила лікарню та приносила нам гарячі напої.

— Ще рік тому вона б ні за що не пішла сама, — зауважив тато, коли мама вперше пішла по чай. Чи в його голосі сум, чи захоплення, я не розібрала.

Говорили мало — не було про що. У моїй голові колами ходили ті самі слова: аби тільки був живий. Аби тільки був живий. Аби тільки був живий.

Катастрофа забрала все зайве, весь той непотріб, «чи повинна я» та «а якщо». Я хотіла бути з Семом. Я раптом абсолютно чітко це усвідомила. Я хотіла відчувати його обійми, слухати голос, сидіти з ним у машині швидкої. Їсти його салати з того, що він виростив на городі. Хотіла відчувати, як його теплі оголені груди спокійно здіймаються поруч зі мною вві сні. Чому, чому я не сказала йому цього? Нащо я стільки часу згаяла на дурниці?

У дальшому кінці коридору з’явилася мама з картонним тримачем для стаканчиків у руках. Одночасно відчинилися двері операційної — вийшла Донна в закривавленій формі і провела рукою по волоссю. Я встала. Вона спинилася коло мене. Обличчя серйозне, очі червоні та втомлені. Я мало не знепритомніла. Вона глянула мені в очі:

— Міцний, як старі чоботи, чортяка.

Я шморгнула носом, і вона взяла мене за руку.

— Ти молодець, Лу. — Я зітхнула. — Ти молодець.

На ніч Сема лишили в реанімації, а вранці перевели в палату з посиленим доглядом. Донна зателефонувала його батькам, а також обіцяла пізніше заїхати до нього додому, щоб погодувати тварин. Ми всі разом зайшли до нього десь після півночі, але він спав із кисневою маскою на й досі сірому обличчі. Я хотіла підійти ближче, але боялася його торкнутися через купу трубок та датчиків.

— Він точно одужає?

Донна кивнула. До ліжка тихо підійшла медсестра та перевірила