Читати книгу - "Кінець зміни"

падає. Валиться просто на лівий бік і заривається обличчям в рукав пальта, щоб не скрикнути. У пахвині відчувається гаряча рідина.

Штани намочив, думає він. Обмочився, як маленький…

Коли біль трохи вщухає, він підбирає ноги під себе і намагається встати. Не виходить. Мокре місце починає холодити. Він фізично відчуває, як член стискається, щоб не торкатися холодного. Ходжес хапається за низеньку гілку і знову намагається встати. Гілка відламується. Він безглуздо дивиться на неї, почуваючись якимсь героєм мультика — Лютим Койотом чи що, — і викидає гілляку. Коли він це робить, хтось підхоплює його під пахви.

Він так дивується, що ледь не скрикує. Тоді Холлі шепоче йому на вухо:

— Опа, Білле, — вставай!

З її допомогою він нарешті спинається на ноги. Тепер світло близько — не більше, ніж сорок ярдів крізь дерева. Він уже бачить сніг, що лежить у неї на волоссі й блищить на щоках. Він одразу згадує кабінет букініста Ендрю Халлідея і те, як він, Холлі й Джером знайшли там Халлідея мертвого на підлозі. Він сказав їм не підходити, але…

— Холлі, якби я тобі сказав іти назад, ти б це зробила?

— Ні. — Вона шепоче. Вони обоє розмовляють пошепки. — Можливо, тобі треба його застрелити, а без допомоги тобі туди не дійти.

— Ти мала б прикривати мені спину. Бути моїм страховим полісом. — Піт тече з Ходжеса струмками. Добре, хоч пальто довге. Він не хоче давати Холлі зрозуміти, що обісцявся.

— Твій страховий поліс — це Джером, — каже вона. — А я — твій партнер. Тому ти мене сюди й повіз, знаєш ти про це чи ні. І я цього й хочу. Завжди хотіла. А зараз нумо. Спирайся на мене. Закінчимо справу.

Вони повільно йдуть крізь решту дерев. Ходжес просто повірити не може, скільки його ваги вона бере на себе. На краю галявини вони ненадовго зупиняються. Світло горить у двох кімнатах. В одній з них світло приглушене — Ходжес вважає, що це кухня. Там одне джерело світла — можливо, пічка. В іншому вікні помітно нерівне мигтіння: можливо, відкритий вогонь.

— Нам сюди, — каже він, махаючи рукою. — І від цього місця ми — солдати в нічній розвідці. Тобто маємо повзти.

— Ти можеш?

— Так. — А може, це й легше, ніж іти. — Бачиш люстру?

— Так. Вона якась така — з кісток чи що. У-у.

— Це вітальня, і там він, імовірно, і є. Якщо ні, почекаймо, доки покажеться. Якщо в нього один з тих «заппітів» — я маю намір його застрелити. Ніяких «руки вгору», ніяких «лягти, руки за голову». Із цим проблем нема?

— Жодних.

Вони опускаються навкарачки. Ходжес залишає «ґлок» у кишені, не бажаючи занурювати його в сніг.

— Білле… — Він ледве чує її шепіт за наростаючим вітром.

Він озирається на неї. Вона простягає йому свою рукавицю.

— Замала, — каже він і думає про вислів Джонні Кокрена: «Якщо рукавичка не сидить, то звинувачення знімається».[70] Які божевільні думки, бува, приходять у такий момент. Тільки от чи бували в його житті ще такі моменти?

— Вдягни, — каже вона. — Руку, в якій буде зброя, треба тримати в теплі.

Вона має рацію, і йому майже вдається натягти рукавицю. На всю руку її не вистачає, але пальці прикриті, а це головне.

Вони повзуть, Ходжес трохи попереду. Біль і далі сильний, але зараз, коли він не на ногах, стріла в його животі не горить, а тільки тліє.

Треба поберегти сили, думає він. Цілком достатньо.

Від лісу до вікна з кістяною люстрою футів сорок-п’ятдесят[71], але рука без рукавиці геть закоцюбла й нічого не відчуває вже на півдорозі. Він не може повірити, що привів найкращого друга в таке місце і в такий час: от, повзуть по снігу, як діти, що граються у війнушки, — а до будь-якої допомоги кілька миль. І в нього були свої міркування, вони мали сенс у «Гілтоні» біля аеропорту. А зараз — не дуже.

Він дивиться ліворуч, на мовчазний горб «малібу» Бібліотечного Ела. Праворуч — там видно засніжену дровітню. Знову дивиться вперед, у вікно вітальні, а потім знову озирається на дровітню — і сигналізація в голові спрацьовує зі спізненням.

На снігу сліди. Від краю лісу їх не було видно, а зараз вони чітко помітні. Ведуть з-за будинку до дров. Вийшов у кухонні двері, думає Ходжес. Тому там і світло горіло. Я мав би здогадатися. І здогадався б, коли б мені не було так зле.

Він лізе в кишеню по «ґлок», але замала рукавичка заважає добре вхопитися, і, коли він нарешті береться за руків’я і намагається його витягти, пістолет зачіпляється за кишеню. А тим часом з-за дровітні з’являється темна фігура. Ті п’ятнадцять футів, що лежать між нею і ними, вона долає в чотири велетенські стрибки. Лице в неї — як у прибульця у фільмі жахів: на ньому немає ніяких рис, крім круглих вибалушених очей.

— Холлі, обережно!

Вона підводить голову саме тоді, коли приклад «SCAR» опускається назустріч. Чути нудотний хрускіт — і вона падає долілиць у сніг, розкинувши руки, як маріонетка з перерізаними ниточками. Ходжес витягає-таки пістолета саме в той момент, коли приклад опускається знов. Ходжес і чує, і відчуває, як у нього ламається зап’ястя, бачить, як «ґлок» падає в сніг і майже тоне в ньому.

Досі на колінах, Ходжес бачить високого чоловіка — значно вищого за Брейді Хартсфілда, — який стоїть перед нерухомим тілом Холлі. На ньому балаклава й окуляри нічного бачення.

Він побачив нас, щойно ми вийшли з-за дерев, нудно думає Ходжес. Наскільки я розумію, він побачив нас серед дерев, коли я надягав рукавицю Холлі.

— Вітаю, детективе Ходжесе.

Ходжес не відповідає. Він гадає, чи Холлі ще жива і чи отямиться вона від удару, який отримала. Але, звичайно, це дурниці. Брейді не збирається дати їй шанс отямитися.

— Ви йдете зі мною в дім, — каже Брейді. — Питання стоїть так: брати її туди чи ні — чи хай тут на бурульку перетворюється. — І, наче, читаючи думки Ходжеса (наскільки Ходжес розуміє, він це може): — О, вона ще жива, принаймні поки що. Я бачу, в неї спина ворушиться. Хоча після такого удару й обличчям у сніг — хтозна, як це надовго?

— Я її понесу, — каже Ходжес. І понесе. Хоч як боляче це буде.

— Гаразд. — Обдумувати немає коли, і Ходжес розуміє, що Брейді цього хотів і чекав. Він на крок попереду. Весь час так був. І хто винен?

Я. Тільки я.