Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

келих, ковтнув, а потім, несподівано щось згадавши, всміхнувся.

— Утім, це було кумедно, — мовив без надмірного пафосу і людяніше, немов розмовляючи з давнім приятелем. — Бачила б ти вчора Оррена Бойла, коли по радіо передавали перше повідомлення з «Вузла Ваятта»! Він просто позеленів… Справді, став такий зелений, як протухлий оселедець! Знаєш, що він робив учора вночі, щоб пережити паршиві новини? Винайняв номер в готелі «Валгалла» — а це тобі не абищиця; я чув, він і досі там, п’янючий, мов чіп: валяється під столом у товаристві своїх обраних приятелів і всіх дівуль, яких тільки вдалося назгрібати на Амстердам-авеню!

— А хто такий містер Бойл? — запитала приголомшена гостя.

— А, він? Тлусте хамло, що переоцінило свої можливості. Здібний парубійко, але часом стає аж занадто розумний. Бачила б ти його вчора! Мене ледь шляк не трафив від нього і доктора Флойда Ферріса. Цьому чистоплюю не сподобалося все, ні на гріш не сподобалося! Елегантному доктору Феррісу з Державного наукового інституту, слузі народу, який рече словами з патентованої шкіри, хоча, як на мене, він чудово з усім упорався, хіба що лисичив у кожній фразі… Я про те вранішнє інтерв’ю… Там він сказав таке: «Країна дала Ріардену його метал, і тепер ми чекаємо від нього віддарунку». Дуже дотепно, враховуючи, хто їхав тим симпатичним поїздом… У нього вийшло краще, ніж у Бертрама Скаддера… Коли приятелі, джентльмени із преси, попросили його висловити свою думку, містер Скаддер не придумав нічого кращого, ніж утриматися від коментарів… «Я цього не коментуватиму…» — і це Бертрам Скаддер, який не може стулити пельку від самісінького народження, — байдуже, йдеться про абіссінську поезію чи про стан дамських кімнат на текстильних фабриках, і чи цікавляться його думкою, чи ні! А доктор Прітчетт, старий віслюк, ходив околясом, стверджуючи, начебто напевно знає, що Ріарден, мовляв, не винайшов свого металу, оскільки якесь безіменне, але надійне джерело повідомило йому, що Ріарден украв склад у зубожілого винахідника, а потім його вбив!

Джеймс вдоволено реготнув. Дівчина слухала його, як лектора з вищої математики, не розуміючи нічого, навіть стилю викладу, який іще дужче поглиблював таємницю, адже в тому, що він — Він! — має на думці щось цілком інше, вона не сумнівалася.

Таґґарт знову наповнив келих, але раптом спохмурнів.

Осівши в кріслі обличчям до гості, він глянув на неї каламутними очима.

— Завтра вона повертається, — похмуро пхикнувши, повідомив він.

— Хто?

— Моя сестра. Моя безцінна сестронька. О, тепер вона думатиме, що стала видатною людиною.

— Містере Таґґарт, ви не любите своєї сестри?

Джеймс знову реготнув — так красномовно, що не конче вже було чути відповідь.

— Чому? — запитала вона.

— Бо вважає себе найрозумнішою. А яке вона має право? І хто взагалі має вважати себе розумним? Ніхто.

— Але ж ви інше хочете сказати?

— Я хочу сказати тільки те, що всі ми лише люди. А що таке людина? Слабке, огидне, блудливе створіння, народжене для розпусти, прогниле до кісток. Тому покора — це єдина доступна для нас чеснота. Нам варто своє життя простояти навколішки, уклякнути, вимолюючи прощення за своє брудне буття. Коли людина вважає себе наймилосерднішою і найрозумнішою, вона починає гнити. Гординя — найгірший гріх, хоч би що вона створила.

— А якщо людина знає, що зробила добру справу?

— Тоді їй варто вибачитися за це.

— У кого вибачитися?

— У того, хто цього не зробив.

— Я… Я вас не розумію.

— Ясна річ, що не розумієш. Для цього потрібні роки і роки досвіду, праці на найвищому інтелектуальному рівні. Ти колись чула про «Метафізичні суперечності Всесвіту», праці доктора Саймона Прітчетта? — дівчина перелякано похитала головою. — Як ти взагалі можеш знати, що таке добре, а що погано? Хто може це знати? Хто взагалі може щось стверджувати? Абсолюту не існує, як неспростовно довів доктор Прітчетт. Ніщо не є абсолютним. Усе залежить лише від приватних думок. Як ти можеш знати, що цей міст насправді не обвалився? Ти лише думаєш, що це так. Як ти можеш знати, що цей міст узагалі існує? Думаєш, що філософська система — система доктора Прітчетта — з царини академічних, абстрактних, непрактичних? Але це не так. О, як ти помиляєшся!

— Але ж, містере Таґґарт, лінія, що ви її збудували…

— Ай, та чого вона варта, та лінія? Це лише матеріальна річ… Чи має вона якесь значення? Чи матеріальне може бути величним? Лише худоба, примітивна тварина здатна здивовано заціпеніти перед мостом, адже в житті стільки величного і піднесеного! Та чи високі матерії дістають коли-небудь визнання? О, ні! Поглянь на людей. Скільки волань, скільки стогонів на перших газетних шпальтах про те, як вдало розташували кілька шматків бездушної матерії. Де зацікавлення благородними темами? Хто і коли віддавав першу шпальту феноменам духу? Хто помічає, хто цінує людину, наділену високою чутливістю? І ти ще дивуєшся, що видатна людина може бути приречена і нещасна в цьому блудливому світі!

Нахилившись уперед, Таґґарт уважно подивився на свою гостю.

— Я дещо тобі… скажу… Ознакою чесноти є відсутність щастя. Якщо людина нещасна, нещасна реально, по-справжньому, — це свідчить про те, що вона належить до найвищих створінь, які живуть серед людей.

В її обличчі проступила тривога і стурбованість.

— Але ж, містере Таґґарт, ви маєте все, чого лише може побажати людина. У вас найкраща в країна залізниця, в газетах вас називають найвеличнішим бізнесменом сторіччя, кажуть, що акції вашої компанії за день дали вам цілий капітал, у вас є все… Невже ви не радий?

— Ні, — буркнув він.

Почувши цю коротку відповідь, дівчина раптом відчула безпричинний страх. Хтозна-чому, але вона перейшла на шепіт:

– І ви би воліли, щоб міст обвалився?

— Я цього не казав! — відрубав Джеймс. Стенувши плечима, він зневажливо махнув рукою. — Ти просто не розумієш.

— Пробачте мені… О, я знаю, мені ще слід багато чого навчитись!

— Я кажу про глобальніші прагнення, ніж оцей міст. Прагнення, які неможливо задовольнити нічим матеріальним.

— Справді? Невже вам це потрібно?

— Ну ось. Ставлячи таке запитання, ти миттєво знову опиняєшся в матеріальному світі, де все слід зважувати і наклеювати цінники. Мені йдеться про речі, що їх неможливо означити матеріальними словами… Про найвищі сфери духу, які недосяжні для людини… До речі, чим є будь-який людський учинок? Навіть сама Земля — це лише атом, що кружляє всесвітом… Яке значення має наш міст у масштабах Сонячної системи?

Раптове осяяння спалахнуло в дівочих очах.

— Містере Таґґарт, ви вважаєте власні досягнення недостойними себе, — це так шляхетно! Не маю жодних сумнівів, що хоч би який великий крок ви зробили, неодмінно захочете зробити і наступний. Ви честолюбний. Я найдужче захоплююсь у людях саме честолюбством. Це коли