Читати книгу - "Сон кельта"

оговтавшись від перипетій своєї тяжкої подорожі, були доставлені на батьківщину, в Ірландію. Тепер вони повернулися до своїх обов’язків у середовищі індустріальних робітників Дубліна.

Роджер деякий час сидів під густолистими деревами лугу Святого Стівена. Він спробував уявити собі, яким залишився величезний регіон Путумайо, коли звідти позникали станції для добування каучуку, повтікали аборигени й службовці, десятники та вбивці Компанії Хуліо Арани. Він заплющив очі й став фантазувати. Родюча природа стала покривати ту місцевість кущами, ліанами, високими травами, чагарями, й коли на тих полях і галявинах відродиться ліс, туди повернуться дикі звірі, щоб улаштувати там свої криївки. Місцевість заповниться співом пташок, свистінням і вереском папуг і мавп, сичанням змій, шарудінням тапірів і ягуарів. Зі зливами та зсувами ґрунту через кілька років не залишиться жодного сліду від тих таборів, де жадібність і жорстокість людська призвели до стількох страждань, калічень і смертей. Дерев’яні будівлі зогниють на дощах і понадають на землю, пожерті термітами. Безліч усяких звірів облаштують собі лігва та нори серед руїн. У недалекому майбутньому всі людські сліди будуть стерті сельвою.

ІРЛАНДІЯ

XIII

Він прокинувся чи то від страху, чи від подиву. Бо в тому безладі, якими тепер були його ночі, сьогоднішню ніч підтримували в напрузі, поки він спав, спогади про друга — тепер колишнього друга — Герберта Ворда. Причому він бачив його не в Африці, де вони з ним познайомилися, коли обидва працювали в експедиції сера Генрі Мортона Стенлі, і не потім, у Парижі, де Роджер кілька разів навідував Герберта й Саріту, а на вулицях Дубліна й не де-небудь, а посеред гуркоту, барикад, пострілів, снарядних вибухів і великої колективної пожертви Святого тижня. Йому снився Герберт у самому центрі ірландського повстання, серед ірландських «Добровольців» та ірландської «Народної армії», він воював за незалежність Ейре! Як може людський розум, поринаючи в сон, вигадувати такі абсурдні фантазії?

Він згадав, що кілька днів тому британський Кабінет міністрів збирався на своє засідання, не прийнявши ніякого рішення щодо супліки про його помилування. Про це йому повідомив його адвокат Джордж Ґейвен Дафі. Що сталося? Чому вони знову відклали рішення? Ґейвен Дафі бачив у цьому добрий знак: серед міністрів були різні думки, вони не могли набрати необхідної одностайності. Тож залишається надія. Але надія означала помирати багато разів щодня, щогодини, щохвилини.

Спогад про Герберта Ворда засмутив його. Вони вже ніколи не будуть друзями. Загибель його сина Чарлза, такого молодого, такого гарного хлопця, з таким квітучим здоров’ям, розверзла між ними прірву, яка ніколи вже не закриється. Герберт був єдиним справжнім другом, якого він знайшов в Африці. Від першої хвилини він побачив у тому чоловікові щось більше, аніж він сам, видатну особистість, яка відвідала половину світу — Нову Зеландію, Австралію, Сан-Франциско, Борнео, — з культурою набагато вищою, аніж культура тих європейців, що їх оточували, включно зі Стен лі, поруч із яким він багато чого навчився і з яким поділяв тривоги та прагнення. На відміну від інших європейців, яких Стенлі набрав у ту експедицію для служби Леопольду Другому і яким тільки й треба було здобути в Африці гроші та владу, Герберт любив пригоду задля пригоди. Він був чоловіком дій, але любив мистецтво й підходив до африканців із шанобливою цікавістю. Він досліджував їхні вірування, їхні звичаї, їхні релігійні об’єкти, їхній одяг і прикраси, які цікавили його з погляду естетичного й мистецького, але також інтелектуального й духовного. Уже тоді у свої вільні хвилини Герберт малював і виліплював маленькі скульптури з африканськими мотивами. У своїх тривалих нічних розмовах, коли вони ставили намет, готували вечерю й лаштувалися відпочити від денних переходів і денної праці, він признавався Роджерові, що будь-якого дня відмовився б від усієї цієї діяльності, аби присвятити себе лише скульптурі й жити життям митця в Парижі, «світовій столиці мистецтва». Ця любов до Африки ніколи не полишала його. Навпаки, відстань і роки підсилили її. Він пригадав лондонський будинок Вордів на Честер-сквер, 53, напхом напханий африканськими речами. А передусім, його паризьку майстерню, де стіни були покриті списами, дротиками, стрілами, щитами, масками, веслами й ножами всіляких форм і розмірів. Вони розмовляли з вечора до ранку між опудалами хижаків, які стояли на підлозі, і шкурами тварин, що лежали на спинках крісел, згадуючи свої подорожі по Африці. Френсис, дочка Вордів, яку вони називали Cricket (Цвіркун), ще мала дівчинка, іноді вдягалася в тубільні туніки, коміри та прикраси й танцювала танець баконґо, який батьки супроводжували лясканням долонь і монотонним мугиканням.

Герберт був одним із тих небагатьох людей, яким Роджер розповів про своє розчарування Стенлі, Леопольдом Другим, тими ідеями, які він привіз до Африки: що імперія та колонізація виведуть африканців на дорогу модернізації та прогресу. Герберт погоджувався з ним цілком і повністю і стверджував, що справжня причина присутності європейців в Африці полягає не в тому, щоб допомогти африканцеві позбутися поганства та варварства, а щоб експлуатувати його, виявляючи жадібність, яка не має меж у своїй злочинній суті та жорстокості.

Але Герберт Ворд ніколи не сприймав усерйоз поступового навернення Роджера до націоналістичної ідеології. Він мав звичай сміятися з нього в тій лагідній манері, яка була для нього властивою, намагаючись налаштувати його проти фальшивого, сусального патріотизму — прапорів, гімнів, одностроїв — що, як він казав, чи в короткому часовому проміжку, чи в тривалому, завжди означає повернення до провінціалізму, дріб’язкового духу й спотворення універсальних цінностей. А втім, цей громадянин світу, як полюбляв називати себе Герберт, перед неймовірним насильством і жорстокістю світової війни також знайшов собі притулок у патріотизмі, як і мільйони інших європейців. Лист, у якому він розірвав свою дружбу з ним, був наповнений тим самим патріотичним почуттям, із якого раніше він глузував, тією самою любов’ю до прапора та рідної землі, яка раніше здавалася йому примітивною й гідною зневаги. Уявити собі Герберта Ворда, цього паризького англійця, оточеним людьми із «Син Файну» Артура Ґрифіца, «Народного війська» Джеймса Коннолі та «Добровольців» Патрика Пірса, що воює на вулицях Дубліна за незалежність Ірландії, — яка нісенітниця! А проте, лежачи на своєму вузькому ліжку у в’язничній камері й чекаючи ранку, Роджер повторював собі, що, зрештою, був якийсь глузд у цьому безглузді, бо уві сні його розум намагався примирити дві речі, які він любив і за якими тужив: свого друга і свою країну.

Рано-вранці шериф прийшов повідомити його про те, що до нього гість. Роджер відчув, як серце в нього закалатало швидше, коли він