Читати книгу - "Таємниця. Замість роману"

починаю відлік. Від двадцяти й донизу. Я стоятиму тут. Ти почуєш, як я вголос лічитиму. Я стоятиму в цих дверях.

Ти не зачиниш їх? З того боку? Відкриті двері — то незбагненна радість.

Цілком збагненна.

Коли мені розплющити очі?

Я скажу коли. Ти почуєш. І тоді залишишся сам. Іди не озираючись, я поки що за твоєю спиною.

На кого ти мене покидаєш?

Перестань кривлятися, йди. Двадцять.

Дев’ятнадцять.

Вісімнадцять. І ти побачиш воду.

Сімнадцять.

Шістнадцять. І ти побачиш берег.

П’ятнадцять.

Чотирнадцять. І ти побачиш небо.

Тринадцять.

Дванадцять. І ти почуєш кожен голос.

Одинадцять.

Десять. І ти впізнаєш кожного з них.

Дев’ять.

Вісім. І ти будеш дуже щасливий.

Сім.

Шість. Бо ніхто нікуди не зник.

П’ять.

Чотири. І ніколи не зникне.

Три.

Два.

Амінь.

…

Чуєш, ти? Два! Ну, чого ти спинився? Ще тільки крок і — все, спалах! Зроби ще один крок, чуєш, ти?!!

* * *

Як це читається?

Що ти маєш на увазі?

Назву станції. Ки, ігрек, ес, а, ки.

Напевно, це читається «Кисак». Якась котяча назва, з мультфільму. Ну от — поїхали далі. Що мені особливо подобається — у них потяги не мурижать на станціях так довго, як у нас. Одні пасажири вийшли, інші зайшли — і вперед, якого біса стояти.

І у вагоні так чистенько, не те що в нас.

Тату, а скільки ще до Праги?

Годин вісім або й дев’ять, увесь день до самого вечора.

Більше дев’яти годин. Добре, що вже ніде не пересідаємо.

Цілий день, класно! Мені подобається їхати. Я міг би так їхати й десять днів. У цих горах можна знімати кіно про індіанців.

У наших горах теж.

Але ці гори дикіші. І набагато вищі. І в них є скелі, а в нас немає.

Ти просто не знаєш. Ми ще поїздимо разом — я покажу тобі в нас такі скелі…

Цього року, напевно, сильно вродили ягоди. Два роки тому під Прагою було повно ожини в лісах.

Як на ожину, трохи зарано. А суниці вже, певно, відійшли. Хоча хто його знає? Всюди по-іншому.

Ма, а пам’ятаєш — там їздили такі двоповерхові потяги, і всі люди везли з лісу чорні ягоди?

Ожину, тоді було повно ожини. У п’ятницю пополудні пів-Праги виїздить за місто — збирати ягоди по лісах. У неділю над вечір вони повертаються, там просто яблуку ніде впасти в їхніх вагонах, а це тільки половина людей, бо друга половина їде своїми машинами.

І мотоциклами. Або катерами по Влтаві. Один такий потяг у неділю ввечері зійшов з рейок, пам’ятаєш?

Не вигадуй.

Чому я вигадую? Тату, вона забула. Двоповерхові вагони поперекидалися догори колесами. Всі люди були геть чорні від подавлених ягід. Хтось написав у газеті, що то був потяг з неграми.

А, пригадую! У нас про це повідомляло албанське радіо. Сто тисяч африканських партизанів у лісі під Прагою. Приблизно так.

Що один, що другий. Давайте трохи подрімаємо. У мене очі злипаються після тої ночі в чопському душогубнику.

Я не хочу спати. Я хочу дивитися за вікно.

А я візьму собі в буфеті пляшку пива, чеського. Подивимося, за що його так вихваляють.

І мені кофолу. Або лимонад. Але краще кофолу.

Ми обов’язково купимо тобі у Празі нову куртку, літню. Таку, як я бачила два роки тому. Тобі добре у світло-синьому.

А мені ковбойські штани, з багатьма кишенями! Ма, ти поспи, якщо хочеш, ми не будемо голосно. Або взагалі не будемо — так ніби в нас зашиті роти. У Празі є такий музей, і в ньому виставляють зовсім маленькі людські голови, з кулачок, але справжні. Колись це були живі люди, уявляєш? У них усе на місці — очі, ніс, вуха — але роти зашиті такою грубою ниткою.

Мабуть, живими вони забагато мололи.

Мабуть. Я вже замовкаю, ма. Просто в мене такий настрій, ніяк не заспокоюся. Я думаю, нам страшенно повезло у житті, правда ж?

1

Ні, не розташовується — я згодом перевіряв за мапою. Яхимек Тополь навмисне спиздів.

2

Особа, що вчинила замах на тітку готентотського можновладця (нім.).

3

Площа Метеликів (нім.).