Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

Оскільки клієнт шаленів, краще було його висадити. Альберт вийшов, водій почекав, поки той віддалився на кілька кроків, побачив, як він непевним кроком пішов у протилежний від потрібної адреси бік (а оскільки вам заплатили наперед, ви під приводом зайнятості маєте повне право якнайшвидше натиснути на педаль газу).

Альберт навіть не взяв цього до уваги, бо з моменту виходу з банку найбільше боявся зустрітися ніс у ніс із Праделем. Він уже уявляв сцену, як капітан тримає його міцною рукою за плече і, схилившись над ним, питає:

— Що ж, рядовий Майяре, ви вирішили навідатися до вашого капітана д’Олней-Праделя? Як це люб’язно з вашого боку... Ану ходіть-но ближче...

І на цьому слові він потягне його за собою в коридор, а тоді у льох, де на нього чекає крута розмова, там Прадель кинеться на нього, буде катувати. І тоді Альбертові доведеться зізнатися, що він — товариш Едуарда Перікура, що він крав банківські гроші, і вони обоє зайнялися небувалим шахрайством. Почувши це, Прадель глузливо розсміється, підніме очі до неба, прикличе на Альберта гнів богів, які тут же висиплють на нього гору землі, таку завелику, як тоді від снаряда дев’яносто п’ятого калібру. І от він уже в ямі, а в руках у нього велика маска кінської голови, яку він притискає до себе, готовий податися до пекла...

Як і першого разу, Альберт нерішуче кружляв довкола будинку, повертався назад у страху наткнутися на капітана Праделя, постати перед паном Перікуром, в якого він крав гроші, або зустріти сестру Едуарда — Мадлен, яка може здогадатися, що її брат живий. Він не міг придумати, як передати панові Перікуру документ. Він міцно притискав папку до себе, не маючи сил постукати у двері будинку...

Треба, щоб хтось зробив це замість нього.

І він пошкодував, що водій уже від’їхав, він би міг припаркуватися оддалік, передати документ і повернутися, а Альберт би постеріг його таксі...

Саме в цей час з’явилася Поліна.

Альберт стояв із протилежного боку вулиці, плечем торкаючись якоїсь стіни. Він її помітив і ще не зрозумів, що молода жінка може стати в нагоді для рішення його проблеми. Вона вже стала для нього втіленням іншої. Він дуже часто згадував цю гарненьку служницю, яка так щиро тоді сміялася з його ідіотських черевиків.

Тоді він вирішив кинутися прямо в левову пащу.

Вона поспішала, можливо, спізнювалася на службу. Крокуючи, вона вже розстібала своє пальто, з якого виглядала світло-блакитна уніформа з широким поясом на низькій талії. На ній був шарф такого ж кольору. Вона швидко пробігла кількома сходинками веранди і зникла за дверима.

Кілька хвилин по тому Альберт подзвонив у двері, вона відкрила, впізнала його. Він гордо виструнчився, бо з часу першої їхньої зустрічі придбав собі нові черевики. Кмітлива дівчина відразу помітила, що пальто на ньому нове, а ще сорочка, якісна краватка (лише обличчя було таким збентеженим, ніби він щойно наклав у штани).

Спробуй-но вгадати, що відбувається в її голові... Вона знову розсміялася. Через півроку сцена повторилася майже ідентично. Але багато що змінилося. Вони стояли одне навпроти одного так, ніби він прийшов саме до неї (що, зрештою, мабуть, так і було).

Запала мовчанка. (Господи, яка ж вона гарна, ця маленька Поліна, просто диво...) Десь двадцяти двох — двадцяти трьох років. Вона мала таку посмішку, від якої волосся в нього стовбичилося на голові, білі зубки сяяли між неповторно окреслених соковитих уст... А ці очі, ця коротенька модна зачіска, яка вигідно підкреслює вигин її шиї, груди... (на ній був біленький фартушок і блузка, тому уявити її груди було неважко). Чорнява. З часів Сесіль про брюнетку він і не думав (та він ніколи ні про що відтоді не думав).

Поліна подивилася на теку, яку він теребив у руках. Аж тоді Альберт згадав про причину візиту. Нахлинув страх перед небажаною зустріччю. Треба було впоратись якомога швидше.

— Я прийшов із банку, — по-дурному бовкнув він.

Від подиву вона відкрила рота. Мимоволі він справив на неї ефект (це ж треба, з банку!).

— Це передали президенту Перікуру, — пояснив він.

А помітивши, що вже набирає в її очах ваги, не стримався і додав ваговито:

— Я мушу передати це особисто йому в руки...

Але президента Перікура не було вдома. Молода служниця запропонувала йому зачекати і відчинила двері у приймальню. Альберт протверезів: залишатися тут було божевіллям, уже навіть заходити не слід було...

— Ні-ні, дякую...

Він простяг теку. Було помітно, що він змокрів від хвилювання. Альбертові захотілося витерти лоба, тека впала на землю, документи розсипалися долі, вони кинулися навколішки їх збирати (можете уявити собі цю сцену...).

Так вона з’явилася в його житті. Двадцять п’ять? Навіть і не скажеш. Не цнотлива, але порядна. Вона втратила нареченого в 1917 році. Відтоді в неї нікого не було (запевняла вона). Поліна переконливо обманювала.

З Альбертом вони зійшлися швидко, але заходити далеко вона не хотіла, бо для неї це було надто серйозно. Їй подобався наївний і щирий вираз Альбертового обличчя. Він викликáв у неї щось материнське. А ще він непогано влаштувався бухгалтером у банку. Оскільки він особисто знав начальство, пристойна кар’єра була, безсумнівно, йому забезпечена.

Вона не знала, скільки він заробляв, але, напевно, достатньо, бо відразу став запрошувати її в пристойні ресторани з якісною кухнею та багатою клієнтурою. Вони їздили на таксі, принаймні додому. А ще він водив її у театр, не сказавши, що і його нога ступала туди вперше. Спитавши поради в Едуарда, він запропонував відвідати Оперу, але Поліна вибрала мюзик-хол.

Альбертові гроші почали танути, а його зарплатні зовсім не вистачало, і він уже чимало розтринькав зі своєї частини невеликого прибутку.

А тепер, коли стало зрозуміло, що гроші