Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

який визначав його склад, компетенцію і порядок діяльності. Однак до його затвердження справа не дійшла.

У 1867 р. в Австрії формально виникла ще така унікальна установа, як Державний надвірний суд (нім. — Staatsgerichtshof, польс. — Trybunal Stanu). Він мав реалізувати ідею конституційної відповідальності міністрів, але реально не запрацював. Згодом відповідний досвід було використано у Другій Речі Посполитій.

Конституційний закон про судову владу від 21 грудня 1867 р. встановив, що організація і компетенція судів мають визначатися окремими законами. Тож відповідними актами було визначено, що суддею міг бути австрійський громадянин чоловічої статі, який мав вищу юридичну освіту і стаж практичної роботи не менше трьох років, успішно склав письмовий і усний іспити. Комісії з прийому іспитів створювалися щорічно міністром юстиції при кожному вищому крайовому суді. До їхнього складу входили професори юридичних факультетів і найкваліфікованіші юристи-практики. Судді могли бути звільнені з посади у випадках, передбачених законом, і на підставі правильно постановленого судового рішення. Вони могли бути тимчасово відсторонені від посади за наказом голови суду або за рішенням вищої судової інстанції. Показово, що у 1908 р. у Східній Галичині 63,8 % суддів були поляками і 31,8 % українцями. Втім, останні допускалися до роботи переважно в судах нижчих інстанцій[615].

6 липня 1868 р. було прийняте положення про адвокатуру, яке закріпило самоврядування й автономію адвокатури, скасувало повноваження міністра юстиції приймати щодо кожного адвоката рішення про допуск до виконання ним своїх функцій. Положення дещо змінило вимоги, що висувалися до осіб, охочих бути адвокатами. Зокрема, встановлювалося, що кандидат мав пройти уже семирічну юридичну практику. Складання адвокатського іспиту й наявність ступеня доктора права не були обов’язковими, їх можна було замінити п’ятирічним перебуванням на посаді радника суду. Це положення діяло аж до розпаду Австро-Угорщини[616].

1 квітня 1872 р. в Австрії був прийнятий адвокатський дисциплінарний статут. Він передбачав утворення при кожній адвокатській палаті дисциплінарної палати, яка обиралася всіма адвокатами палати строком на три роки. Дисциплінарне провадження проти адвоката дисциплінарна колегія розпочинала попереднім слідством: допитувала обвинуваченого, інших причетних осіб, проводила допит віч-на-віч тощо. В дисциплінарному статуті було встановлено вичерпний перелік дисциплінарних покарань, що застосовувалися до адвокатів: догана, штраф до 300 крон (згодом — до 600 крон), тимчасове усунення з посади на строк до одного року (для кандидатів — продовження тривалості практики на той же строк) і виключення зі списку адвокатів. Виключений зі списку адвокатів мав право клопотати про поновлення його у списку через три роки[617].

Період від кінця XIX ст. і до початку Першої світової війни вважається «золотим часом» у розвитку української адвокатури під владою Австро-Угорщини. Станом на 1914 рік у Галичині й Буковині налічувалось уже близько 1500 адвокатів, але українців з них — лише 74. Українські адвокати виконували не лише суто професійні обов’язки, часто вони ставали борцями за національні й політичні права українського народу.

8.4. Судова влада в угорському Закарпатті у феодальні часи

Територія сучасного Закарпаття в досліджуваний період становила південно-східний регіон Угорського королівства з етнічно дуже гетерогенним населенням. Центральні органи влади вважали ці землі віддаленим і бідним краєм, який на відміну від Хорватії, пов’язаної з Угорщиною персональною унією, або від майже незалежної Трансильванії не мав будь-якого спеціального статусу, тобто був цілком інтегрованою частиною держави. Це позначилося і на структурі органів державної влади в регіоні. Втім через його периферійність та етнічний характер деякі особливості, зокрема в судівництві, все ж мали місце.

Заснування своєї держави угорська історична свідомість і публічно-правова традиція пов’язують з іменем Іштвана (Стефана) І Святого з династії Арпадів, який у 1000 р. отримав корону безпосередньо від римського папи. Вагомих результатів на державотворчій ниві досягли наступники Іштвана І, особливо Ласло (Владислав) Святий, Кальман (Коломан) Книжник, Ондраш (Андрій) II, Ондраш (Андрій) III і Бела IV. Представники Анжуйської династії, які володіли угорською короною після вимирання Арпадів, також зробили багато для того, щоби тодішня Угорщина функціонувала як європейська держава.

Для часів Святого Іштвана та його безпосередніх нащадків станове судочинство ще не було характерним. У ці часи король був не лише проводирем, а й головним суддею держави. Королівське судочинство здійснювалося в королівському дворі, тобто в Курії (угор. Kúria — від лат. Curia — назва місця, де здійснюється найвища влада). Королівський двір завжди слідував за переміщенням короля в державі, тому в тодішній Угорщині не існувало королівського суду, прив’язаного до певного місця. У перші три століття державності королівський двір найчастіше перебував у містах Естергом, Секешфегервар та Буда.

Оскільки король через зайнятість не мав можливості особисто вершити суд, у цих функціях його дедалі частіше замінювала спеціальна посадова особа — набор або палатин (угор. nadorispan, nador; лат. palatinus, palatinus comes). Ця посада існувала в Угорському королівстві від початку XI ст. до 1848 р. Вважають, що її назва походить від скорочення словосполучення «надвірний жупан» (угор. nadb-dvorjb-zupanb). Надор був представником монарха, від 1723 р. — віце-регентом. Він призначався монархом, а від 1608 р. обирався Державними зборами. Ця посадова особа мала також власні, тобто не делеговані королем, повноваження щодо здійснення правосуддя над людом королівського двору. А Золота булла 1222 р., в якій були зафіксовані права дворянства, наділила надора повноваженням здійснення правосуддя над усіма підданими держави. Винятком були справи, які могли призвести до смертної кари або конфіскації майна, що потребували особистої санкції короля[618]. Із часом склався надорський суд (Палата семи), в якому під його головуванням судочинство здійснювали троє магнатів і троє прелатів (церковні ієрархи).

З остаточним формуванням самостійного надорського судочинства суддівські функції в