Читати книгу - "Спалені мрії"

же нічого не бачив? – промайнуло в голові. – Треба спішити, нехай до Максима заїдуть та до Харитона, і до діда Кирила можна, там усе і взнають. Можливо, й моє слово зайвим не буде», – думала, вже добігаючи.

З двору якраз виходили люди, і чомусь плакала Тоня. Один військовий штовхнув її, щоб не заважала, і вона мало не впала. А Тимофія в наручниках підганяли до автомобіля.

– Мар’яно, прощавай, сестричко! Пробач за все! І за те, що хату тобі не збудував! Прощавай!!! – кричав він уже з кузова. – І ви, діду, не сердьтеся! Мабуть, уже не побачимося! Не покиньте мою Тоню і дітей моїх!

Піднявся страшенний галас, усі голосили. Мар’яна схопила за руку Віктора Ігнатовича і благала пояснити.

– Сам нехай пояснює, не зізнається зараз, але нічого… там усе розкаже, посібник бандитський!

– Відпустіть, він не винен, – заважала йому сісти в кабіну «Студебеккера».

– Пішла геть звідси! – штовхнув і її – ледве встояла на ногах.

– Та не може того бути, ми ж усі його знаємо, у нього нагороди які! – кричали сусіди.

– Знають вони! – скривив свою фізіономію. – Тоді чому прийшов додому, вже коли сніг падав? Про те не розказував? Де був і що робив? Отож воно і є, що поряд живете, а не знаєте з ким! – навмисне надривався, щоб усім було чути.

Заглянувши в кузов, де поряд сиділи Тимофій з Іваном-бандитом та два охоронці, умостився в кабіні й стукнув дверцятами. Машина розвернулася на ріжку біля ще не закиданої глибокої ями від бомби, в якій з весни стояла вода і плавали гуси. Тоня з Мар’яною мало не потрапили під колеса, бо все благали та бігли слідом. Тимофій продовжував клястися, що нічого такого не робив, нікому не пособляв і навіть не збирався.

– Не вірте жодному слову, прошу вас, не вірте! Нехай син мій знає, що його батько до кінця був чесним солдатом.

– Не прощайся, Тимофію! Я всіх твоїх начальників і друзів фронтових знайду, вони допоможуть! – запевняв Григорій. – Усе зроблю! Ти чуєш мене, Ти-мо-фію!!!

Машина загуркотіла, тільки курява піднялася. Коли вона поїхала, всі з’ясовували хто що чув. Люди розходилися, а Мар’яна з Тонею та Горпиною стояли серед дороги і гірко плакали. Баба Проня сиділа під парканом на лавці оббризкана водою, видно, погано їй було. Своїм блідим виглядом вона лякала діда Саву, тому він метушився біля неї, а вона ніяк не могла отямитись.

– Перестаньте, прошу вас, – просив він жінок. – Тут сльозами не допоможеш, треба щось робити. Он Григорій, Максим і Харитон рушають на станцію і доберуться до райцентру, а там підуть в райком, у міліцію. Хлопці ж свідки, їх вислухають, бути по-іншому не може. Відпустять Тимофія, ось подивитесь, – запевняв у гарячці.

Чоловіки одразу вирушили, а жінки сиділи в Тониній хаті та заспокоювали одна одну. Дід Сава то заходив, то виходив, йому й самому було зле, пригадався і його страшний час, коли батогом гнали по рідній вулиці. Усе відновилося в пам’яті, неначе було зовсім недавно.

– Проню, годі тобі, ходімо чи до Тоні, чи додому, замерзла вся на вітрі. Ти ж у мене найсильніша жінка. Усе, що з нами було, пережила, – обняв її і теж горював, хитаючи головою.

Коли в неї потекли сльози і вона не встигала їх витирати, він зрадів:

– От і добре, а то налякала ти мене дуже. Ходімо, дорогенька, чого доброго люди подумають, що ми з тобою цілуватися тут надумали, – навіть у такому стані намагався жартувати.

– Дуже налякалася, дуже. – Вона хлипала та шморгала носом. – Невже й зараз після такої війни ні за що можуть людину забрати? – дивилася на Савине обличчя запалими очима. – Своє згадала, і Тимофія шкода дуже, і Тоню, і Мар’яну, а діток… – додала, не дочекавшись і слова.

– Ну, досить тобі, – лише по хвилі обізвався дід Сава. – Хлопці в райцентрі правду знайдуть, а ні – то Грицько буде якихось знайомих Тимошиних шукати. – Дід проказав лише згодом.

– А коли дуже заступатиметься, ще і його можуть посадити. Як же ми тоді без нашого Гриця? – знову заголосила.

– От завела! Сама надумала, сама й заплакала. – Аж розсердився він на свою бабу, хоча й сам чого тільки не передумав за ці хвилини.

Не сиділося Мар’яні, не знала куди себе подіти і до кого податися за допомогою. Ввечері вирішила піти до голови сільської ради, надіючись, що той уже повернувся і щось розкаже. Зайшовши у двір, постукала у вікно. Надворі темніло, і в хаті вже горів не каганець, а яскрава лампа. Коли двері відчинила його дружина, вона аж зраділа.

– Що вам тут треба? – почула неприязний її голос.

– Мені з Віктором Ігнатовичем поговорити б. Він удома? – У той час неначе хтось підказував – від цієї розуміння не дочекаєшся.

– Диви: і ця до нього! Баби бігають за моїм Віктором одна поперед одної. Сорому в них немає! – крутила вона головою, розповідаючи іншій, яка теж виглянула з хати.

– Я по сьогоднішній справі, а не по тій, на яку ви натякаєте, – випалила Мар’яна.

– Спить він уже, і будити його я не стану. Завтра в сільраду