Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

Рита живуча, — із цими словами сеньйор Мар’яно з усіх сил опустив ціпок на руку Хосе. Хруст кістки прозвучав майже одночасно з несамовитим криком онука.

— Ах ти ж козел!

— Боляче?! Знаєш, тим діточкам… дівчаткам… було гірше. Набагато. Ти не думав про них і чхати хотів на свою матір. А тепер закрий рота, доки я не зламав тобі другої руки. Що ж до козла, то називай мене, як хочеш, хлопче. Для тебе в моєму словнику немає слів.

Дон Мігель піднявся і вийшов. Замість нього в кімнату зайшли охоронці — двоє хлопців, квадратних і похмурих, як знаменитий шедевр Малевича. Хосе досить було лише одного погляду на них, щоб зрозуміти — із цими не домовишся. Вони пам’ятають, хто саме платить їм гроші. Крім того, не виключено… ні, точно — дід їм усе розповів. Інакше чому в них такі очі, повні ненависті і презирства?! Клятий дон Залізні Яйця, звідки, ну звідки він дізнався? Невже та касета, одна-єдина, де Хосе під кокою розважався з маленькою блондинкою, якось потрапила до рук старого? Але ж він був у масці, у чорній масці…

Вже не крапля поту, а цівка, густа й гаряча, раптом потекла по його нозі.

* * *

— Я підвів вас, — вигляд у дона Мар’яно був просто страшний. Шкіра нагадувала міхи баяна, а з-під червонястих запалених повік без упину крапали сльози. — Не виправдав вашу довіру.

— Так, — Денис ніколи не заперечував очевидних фактів.

— Мені дуже прикро.

— Я на це сподіваюся, хоча не знаю, чим це мені зарадить. Ми знову зайшли в глухий кут.

Ден хотів додати ще щось уїдливе, та замовк, відчувши вже знайому слабкість. На чолі виступив липкий піт. Що за чорт? Він ніколи не був хворобливим, ні на що не скаржився, хіба тоді, в Парижі, вісімдесят п’ятого року, але то була аварія, а не болячка. І оклигав він дуже швидко. А нині вже третій тиждень почувається кволим, як зів’яла квітка. Мабуть, Дана має рацію. Треба все-таки зайти до лікаря. Бо ще впаде раніше, ніж вони вирахують замовника, і що тоді? Сама Дана не впорається, а Сава… він не в курсі справи. Хіба так, у загальних рисах.

«Не діли ні з ким свою вендету».

До появи Дани в його житті він свято дотримувався цього правила.

— Не уявляю собі, що ви там із ним робили?

— Найсмішніше, що нічого. Ми не встигли. Він просто помер із переляку. Інфаркт.

— Як та молоденька вихователька, — пробурмотів Денис. — Око за око.

— Прошу?

— Ні, то я так, до себе. А Брицин?

— О, Брицин виявився міцнішим. Але він не знає нічого суттєвого. Диспетчер. Приймав замовлення, передавав онукові, й не тільки йому, бо коли мова йшла про щось інше… про… — старий затнувся, говорити про такі речі йому було важко, і Ден це розумів.

— Я бачу схему, — заспокоїв він дона Мігеля. — Немає потреби в подробицях.

— Мабуть. Так от, Брицин забирав уже виготовлений товар, переглядав його — щоб рекламацій не було…

— Ви це серйозно?

— Бізнес. І лише тоді віддавав клієнтам. Вони були різні, список постійних перед вами.

Ден уже вкотре глянув на папірець — прізвища там були і гучні, і нікому не відомі.

— Але його тут немає.

— Того вилупка? Ні. Ваша правда — в тому випадку все йшло через Хосе. Брицин знав про це лише тому, що мій… онук деколи повертав йому… як це називається? Піратські копії. Як я міг так помилитися в людині? Хосе — рідна кров, а це замилює око, але ж Іван Іванович… шмат смердючого лайна! Він здав кількох водіїв, одного хірурга, але то добре оплачуваний дріб’язок — і все. Від них ми не добилися нічого суттєвого. А жінка Брицина була в курсі справи. І тепер Верховна Рада їй хіба насниться!

— Ото б Дана здивувалася, — вголос подумав Денис. — До слова, де вона?

— Тестує з Марком нову навчальну програму для дітей з дебільністю. Це найлегший ступінь відхилення, і може бути…

— Ви хочете, щоб вони працювали на комп’ютері?

— Самостійно — ні, але під наглядом дорослих — так, дуже хотів би. Зачохляти монітор, як ніжки роялю у вікторіанській Англії, я не збираюся.

— А хто той Марк?

— Марко. Ви його бачили. Чорнявий такий, кудлатий і величезний, як ведмідь грізлі. Чудовий дефектолог. Спеціаліст вищої проби. Каже, що впізнав Дану. Вони бачилися під час вашої революції на граніті… тобто не вашої, але…

— Усе гаразд. Я вже звик вважати себе українцем.

Сеньйор Мар’яно глянув на Дена з повагою.

— Ви молодець. А я відвик, напевно… Так ось, вони зустрілися на студентському голодуванні — Дана пропонувала Маркові пиріжки.

— Впізнаю її.

— Діти… — дон Мігель відвернувся і став дивитися у вікно. — Божа кара чи милість Божа? Моя Рита, вона… я так і не зміг показати їй ту касету. Це вбило б її. Справді убило б. Вона, на відміну від свого сина, істинна католичка.

— І тепер знає про все, що сталося виключно з ваших слів?

Старий кивнув, не