Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

повертаючись. Голос його звучав глухо.

— І не вірить мені. Кричить, що я довів її дитя до серцевого нападу. Дитя! Мені було двадцять, коли я опинився в Аргентині. І всього п’ятнадцять, коли вперше взяв до рук зброю. Ваша Дана… скільки їй?

— Дев’ятнадцять.

— Має хлопця?

— Прошу?

— Не грайте зі мною. Хоч би що вас пов’язувало, але ви їй не чоловік. І не коханець.

— Ні, не має. У неї є любов на всі часи і вона молиться на неї… на нього, як на ікону.

— Погано, — пейзаж за вікном усе-таки приваблював сеньйора Мар’яно більше, ніж очі співрозмовника. — Така юна… кров мусить кипіти. Вона й життя відсунула на потім?

— Боюся, що так.

— Дивно… які різні діти. Який різний світ. Мій Хосе… він не був хорошим хлопчиком. Ніколи. Ви казали про мої зв’язки з наркомафією — ось він, мій єдиний зв’язок. Алкоголь, а потім кокаїн, дрібні крадіжки… Рита вийшла заміж у шістнадцять років, а він її перший син. Я терпів довго. Потім Хосе вирішив, що може вкрасти у колумбійців товару на сто тисяч баксів. Сума для них не те, щоб велика, але — справа принципу. Я заплатив їм. Грошима. По суті, я заплатив за «дур» лише для того, щоби вони дали спокій моєму хлопчику. Я не сказав йому про це. Думав утримати на короткому повідку. Так радів, коли він влаштувався в той ліцей. Він був здібним, насправді… І любив вашу Дану, ви знали? По-своєму, але любив.

— Ні, — Ден здригнувся і подумав, зовсім як в анекдоті, що сучий син Хосе помер від хорошої хвороби. — А ви звідкіля дізналися?

— Від нього. Він називав її ім’я, показував випускний альбом, де вона на першій сторінці. Найкраща серед ліцеїстів.

— Найкраща серед усіх.

— Я радий, що вона погодилася працювати в мене.

— А я — не дуже. Краще б зосередилася на навчанні.

— Облиште. Ви так над нею труситеся… Це нормальна світова практика, коли студенти вчаться і працюють. Будь-кому потрібні власні гроші, аби почуватися незалежним. Сам собі господар — таке чарівне відчуття. Пане Жакявічюс…

— Ми ж домовилися!

— Так. Денисе, а ви не хочете попрацювати в моєму фонді?

Ден так розгубився, що аж зойкнув.

— Ким?!

— Ланкою, що випала з ланцюжка зі смертю Хосе-Антоніо. Мені цікаво, як на нього вийшли, чому саме на нього, і — найголовніше — хто той замовник. Повірте, не менше, ніж вам. Я далекий від думки, що Хосе був чистим і наївним, а його втягнули в цей бруд на аркані, але він теж — моя дитина. Він виріс у мене на руках. Ви розумієте, про що я?

— Так. А звідкіля ви дізналися?

Дон Мігель нарешті повернувся до візаві й навіть спромігся відтворити щось здалеку схоже на усмішку на блідих, порепаних устах.

— Фонд у Латвії діє й досі.

— Я поки що не збираюся повертатися додому.

— Хіба я вам це пропоную? Ось він, Київ, — старий сеньйор ще раз зиркнув у вікно, — увесь у снігу, прекрасний у своїй байдужості. Ну, то як? Я вигадаю вам якусь номінальну посаду — почесного президента, виконавчого директора, весільного генерала… Це не зашкодить вашому бізнесові, навпаки — всі будуть говорити, який ви благородний. А ви… ми з вами будемо чекати.

— Ви хоч уявляєте собі, наскільки може затягнутися це чекання?

— На жаль. Я, либонь, уже й не доживу.

— А Брицин?

— Іван Іванович робитиме все, що я скажу, а найперше — водитиме до вас усіх нових клієнтів, якщо вони з’являться.

— Не піде, — Денис заперечливо похитав головою. — Якщо він братиме замовлення лише у новачків, ігноруючи давніх клієнтів, зчиниться ґвалт, і неминуче виникнуть підозри. Якщо ж він буде продовжувати свою діяльність, мов нічого й не сталося, це означатиме, що ми — просто його свіжий «дах».

— Касети, записані в Україні, він діставав виключно від Хосе. Інші постачальники давали йому іноземний товар.

— Вам від цього полегшало?

— Ні, — очі дона Мігеля спалахнули, і в поєднанні із запаленими повіками це виглядало моторошно. — Та я не можу воювати з усіма драконами відразу.

— Гаразд. Тоді ще одне запитання перед тим, як я прийму остаточне рішення. Ви не в курсі, це Брицин знайшов Хосе як постачальника, чи ваш онук виловив його?

— Ні те й ні інше. Вони зіткнулися в якомусь кублі — так принаймні пояснив Іван. Зустріч двох самотностей… Брицин сказав, що якийсь товстий пан, чийого лиця він не розгледів, купував касети у них обох.

— Товстий пан — прикмета унікальна. Що ж… я, мабуть, божевільний — утім, я завжди був таким. Я згоден. Не впевнений, що у нас вийде щось путнє, однак не бачу іншого виходу.

Денис підвівся, чоловіки потисли один одному руки.

— Я чекаю вас у перший понеділок нового року в цьому кабінеті, — сказав старий. — І хай вам Бог помагає.

— Я б не відмовився, але Він не хоче.