Читати книгу - "Списоносці"

на площу Францисканців, я сів у машину і помчав у відділення. Мені стало ясно, що це справа не тільки любовна. Доказом цього є подвійна зустріч і обмін сумки на портфель. Це мене дуже стурбувало, бо, якщо Вероніка скомпрометує себе, то й мені загрожують великі неприємності. Хто ж той високий чоловік? Обличчя його я не бачив і не міг встановити, молодий він чи старий, але судячи з рухів, йому, певно, було близько сорока.

У відділенні мене чекала доповідна Немештабокі. Він повідомляв, що Вероніка попрямувала з незнайомим на вулицю Доротя і зайшла в будинок номер чотири. Пощастило встановити і квартиру.

Біля одинадцятої години ночі приїхав Немештабокі. Він був дуже стомлений і виснажений. Нічого не питаючи, я налив йому склянку коньяку і звелів принести вечерю.

— Розповідай!

— Вероніка Сас вийшла з будинку після дев'ятої. Сіла в і поїхала додому.

— А хто цей незнайомий? — спитав я схвильовано.

— Журналіст Тамаш Горват.

— То його квартира?

— Ні. Хазяйка квартири — вдова Елекне Добшинаї. Вона виїхала, рятуючись від бомбардування. Горват найняв у неї квартиру.

— Що ти узнав про цього Горвата?

— Мені пощастило встановити, що він евакуювався з Трансільванії з міста Коложвара.

— Де працює?

— Ще ніде.

— Картотеку перевірили?

— Зараз перевіряють.

Я ходив по кімнаті і думав: «Тут щось не те, тут пахне чимсь іншим».

— А портфель вона забрала з собою? — спитав я.

— Ні.

— Ясно, — сказав я замислено. — А що узнали про дівчину в береті?

— Її звуть Етел Ковач. Двадцятитрирічна робітниця з фабрики, живе на Чіллагхедь.

«Вероніка. Горват. Етел Ковач, — подумав я. — Журналіст, робітниця фабрики. Цікаво, що їх зв'язує? Незрозуміло, чому портфель робітниці Ковач у Горвата, а сумка Вероніки у робітниці? Дивна історія».

— Молодець, — похвалив я Немештабокі. — Тепер слухай… Передаю в твоє розпорядження групу Балінта. Цієї ж ночі візьміть під нагляд Горвата і Етел Ковач.

— А за Веронікою ї далі стежити?

— Звичайно. Накажи встановити на квартирі Горвата апарат для підслухування. Хто сусід Горвата?

Немештабокі витяг клаптик паперу.

— Суддя Комаромі. Гадаю, вмонтувати апарат буде неважко.

— Все ясно?

— Так точно.

— Віддай накази і лягай спати.

Настали тривожні дні. В місті запанувала метушня і паніка. З фронту потоком ринули в місто залишки недо-битих підрозділів, кількість дезертирів день у день зростала, а фронт усе наближався. Кільце червоних от-от мало замкнутись навколо столиці. Нілашистська влада, вживаючи надзвичайних заходів, стратила багато людей. Щодня надходили вісті про створення нових і нових осередків руху опору, про саботаж, демонтування підприємств, відмову од евакуації. Державні установи дістали наказ евакуюватись. Я теж готувався до виїзду.

Наша операція дала несподівані наслідки. Протягом тижня ми викрили двадцять осіб, членів таємної організації. Очевидно, організацією керував Горват, а Вероніка була зв'язковою. Таке завдання для Вероніки було дуже зручне, бо вона вдень зустрічалася в банку з багатьма людьми. Мабуть, Вероніка тримала біля себе зв'язкових і відсилала їх у двох напрямках: до Етел Ковач та до Горвата. З іншими людьми Вероніка не зустрічалась. На квартиру Горвата вона більше не приходила. Стежачи за Етелою Ковач, ми викрили три групи. Кожна з них складалася з п'яти членів, здебільшого робітників; між ними було двоє-троє студентів. Ми не мали часу заслати у згадані групи своїх людей, тому не знали, яка мета цих організацій. Ще через тиждень ми натрапили через Горвата на осередок, створений виключно з офіцерів. Керував ним капітан генерального штабу Паладі. Я мав намір накрити всю цю компанію, коли Немештабокі доповів, що підслухувальну апаратуру встановлено і вона працює бездоганно. Того ж вечора я вирушив на квартиру судді, вмостився біля апарата, надзвичайно хвилюючись. Довгий час нічого не було чути. Хвилини здавались годинами. Нарешті, о шостій, почувся шелест, рипіння дверей, човгання ніг. Раптом пролунав голос Вероніки, і мені здалося, що стальні кігті вп'ялись у моє серце.

«— … Готувати вечерю, Габоре?

— Ні, любонько. Нам треба поспішати.

— Але ж поїсти тобі теж треба…»

В апараті щось засвистіло, і довелось вимкнути звук. Шум в апараті не зникав протягом кількох хвилин.

«— Залишайся на ніч.

— Не можу, мій любий. Що я скажу матері?

— Ти кохаєш мене?

— Дуже…»

Кілька хвилин знову панувала тиша.

«— Габоре!

— Що?

— Я справді буду твоєю дружиною?

— А ти й зараз моя…

— Але я хочу по закону!

— По всякому!

— Навіть після того, що я розповіла про себе?

— Про це я більше й слухати не хочу!

— Боже мій!»

Серце моє стислося від болю, хотілось вдертись у ту квартиру і на місці розстріляти Габора Шулька — це було справжнє прізвище Горвата.

Але я вгамував свої пристрасті, бо поруч сидів Немештабокі, який теж усе чув. Я не міг промовити ні слова, хоч серце моє розривалось… І тільки одна думка додавала мені сили, втішала мене: Габор Шульок буде знищений.

Я вже смакував щасливу хвилину своєї помсти, коли голос Вероніки знову повернув мене до дійсності:

«— Що сказати Етелі?

— Завтра від Шіраля одержать зброю. Післязавтра вранці виступаємо.

— В планах нічого не змінилося?

— Тільки те, що на групу Паладі розраховувати не можна. Щось вони крутять.

— Гаразд. Завтра об одинадцятій прибуде Копар. Які будуть вказівки?

— Завтра о дев'ятій одержу від Дьємбера інструкції. Якщо буде змога, до одинадцятої повідомлю тебе».

«Виходить, Шульок тільки ланка організаційного ланцюга», — подумав я.

«— Бережи себе, серденько…» — ніжно сказав