Читати книгу - "Списоносці"

і вивчатимеш людей, більш нічого. Не вплутуватимешся ні в які справи, остерігатимешся різних провокацій. Збиратимеш компрометуючі дані про різних людей. Навіть якщо протягом кількох років не одержиш від мене ніякої звістки, все одно нічого не роби. Тобі не можна буде виступати перед громадськістю. Між скромними будь найскромнішим, між сірими — найсірішим. Будь люб'язним, чемним, ввічливим і завжди усміхненим. Навчись володіти своїми почуттями. Нікому не довіряй. Звірся тільки тому, хто прийде до тебе і скаже: «Акош дуже сумний». Крім того, запам'ятай: твій особистий номер — тридцять два. Не забудеш?

— Тридцять два, — повторив Жолт серйозно. — Як це розуміти?

— А ось як. Наприклад, тобі скажуть: «Акош дуже сумний». А ти, в свою чергу, повинен відповісти, наприклад, таке: «Вже двадцять днів я його не бачив». Незнайома людина повинна у своїй відповіді назвати число, яке складе разом з твоєю двадцяткою тридцять два. Зараз перевіримо. Припустімо, тобі скажуть: «Два тижні тому відбулася наша зустріч».

— Це вже буде тридцять чотири! — посміхнувся Жолт.

— Правильно. В такому разі ти не розмовлятимеш з цією людиною.

— Ясно, тату.

— Завтра, після оформлення потрібних документів, одержиш адресу, де зможеш переховатись. А тепер іди.

Решту післяобіднього часу я присвятив організаційній роботі. Переглянув особові справи агентів, яких ми мали заслати в тил ворога. Перевірив плани створення таємних складів зброї. Роботи було по зав'язку, становище на фронті дедалі погіршувалось. Організував я й центральну радіогрупу. Надісланих у тил ворога агентів ми забезпечили спеціальними німецькими раціями. Перевага цих мініатюрних радіоапаратів полягала в тому, що вони, хоч і працювали тільки на одній встановленій хвилі, зате розраховані були на кількасекундну передачу, яка давала змогу довідатись, хто з наших агентів ще працює. Запеленгувати і підслухати їх можна було тільки випадково, бо кожен агент користувався рацією лише кілька секунд щомісяця, притому точно за календарним графіком. Якщо агентові не вдавалось налагодити з нами зв'язок за один раз, то повторну спробу йому дозволялося зробити тільки наступного місяця. Розробити таку систему зв'язку було нелегко, бо ми мали понад тридцять баз. Окремі передачі відбувались у точно визначений. час. Завдяки пунктуальності в роботі ще й у 1958 році працювало кілька організацій з агентів, яких ми надіслали в 1944 році.

Я пишаюсь цим. Звичайно, багато моїх агентів загинуло, але не внаслідок поганої конспірації, а через свою необачність. Чимало з них, незважаючи на сувору заборону, під час невдалого контрреволюційного заколоту вийшли з підпілля, боячись, щоб їх не обділили при розподілі всіляких благ. За це вони добре поплатились.

Про організаційні питання знав, крім мене, тільки генерал-майор Бако та ще два-три моїх підлеглих, які розробляли деякі подробиці плану.

З Титусом я обміркував тільки суть питання. Конкретні заходи по організації шпигунських баз його не цікавили.

— Не кажи мені нічого, Акоше, — тихо промовив Титус. — Навіть я не повинен знати про це.

— Не клей дурня, друже.

— Бачиш, гра починається серйозна, — промовив він засмучено. — Я зостаюсь тут і, можливо, потраплю до рук червоних. А я ж тільки людина і не знаю, чи вистачить у мене витримки. Якщо нічого не знатиму, то й не викажу нічого…

Мені довелося визнати його правоту.

Я працював гарячково, але й під час роботи не міг не думати про Вероніку. О п'ятій годині я замислився над переданими Вероніці словами. Чим глибше я вдумувався в ці слова, тим ясніше мені ставало, що Вероніка о шостій годині має з кимось зустрітись. «Тричі по дві таблетки» — це, очевидно, має означати шосту годину. Я нетерпляче ждав, коли подзвонить Немештабокі. О п'ятій годині десять хвилин він доповів, що Вероніка прийшла додому. Я одразу ж сів у машину і помчав у Зугло. Немештабокі чекав мене в умовленому місці.

Над Будапештом висів густий туман. Сутеніло. Машину я залишив у бічній вулиці, і ми з Немештабокі підійшли до входу в особняк. Було холодно й вогко, і я підняв комір.

— Де твої люди? — спитав я.

— Кожен на своєму місці.

— Ти їм дав наганяй?

— Так точно. Випадок минулого разу більше не повториться.

На сусідній вулиці Текелі подзенькували трамваї. Ліхтарі кидали тьмяне світло. Від перевтоми в мене рябіло в очах… Пів на шосту Вероніка вийшла чорним ходом. Вона старанно причинила за собою хвіртку і попрямувала на вулицю Текелі. Я одвернувся, вдаючи, ніби перебираю низку ключів, щоб відімкнути ворота. Позаду мене ритмічно простукотіли туфельки Вероніки. Я трохи виждав і обернувся. Її постать бовваніла в густому тумані. Обережно, час від часу міняючись з Немештабокі, ми пішли за нею назирці.

Вероніка пропустила підряд три трамваї, хоч вільних місць у них було досить. Мабуть, хотіла пересвідчитись, чи не стежать за нею. Нарешті, вона сіла в четвертий трамвай. Я поїхав услід машиною. На розі Великої кільцевої Вероніка зійшла з трамвая, постояла кілька хвилин перед Національним театром, а потім рушила в напрямі Малої кільцевої. Ми слідкували за нею з протилежного боку бульвару. На першій зупинці Вероніка сіла в автобус і поїхала на площу Францисканців.

Зайшла в костьол. За нею попрямував Немештабокі з двома агентами, а я зупинився за порожнім газетним кіоском. Через кілька хвилин з'явився Немештабокі, став поруч мене і сказав пошепки:

— Третя лава з кінця. Вона розмовляла з дівчиною в темно-синьому береті. Дівчина вийшла. Я послав за нею нашу людину.

— Гаразд.

У цю мить Вероніка вийшла з костьолу. Мені впало в око, що в неї під пахвою вже не сумка, а невеличкий портфель. Не знаю, чи помітив це Немештабокі. Я нічого не сказав йому. Зупинившись, Вероніка оглянулась. Мимохідь вона глянула на небо і заквапилася до вулиці Шандора Петефі. На розі вулиці Ференца Деака до неї підійшов високий плечистий чоловік, і вони обмінялись кількома словами, після чого, взявшись під руки, попростували на набережну Дунаю. Я не пішов за ними, бо тут вулиці були майже безлюдні, і мене Вероніка легко могла впізнати. Я наказав Немештабокі встановити особу того високого чоловіка і стежити, куди Вероніка подіне портфель.

Повернувшись