Читати книгу - "Пастка"

дуже міцної кави. Годині о восьмій прийшли Пуасони, яким запропонували випити по чашці кави. Лантьє, який стежив за виразом Жервезиного обличчя, вирішив, що настав слушний момент, якого він чекав із самого ранку. Коли зайшла мова про нахабність господарів, що приходять вимагати гроші в домівки, де лежить покійник, він сказав:

— От же єзуїт, негідник, а таку міну скорчив, ніби службу править!.. На вашому місці я послав би цю його крамничку під три чорти.

Жервеза, зморена втомою, засмикана й знервована, відповіла, що було на серці:

— Так, авжеж, я не чекатиму на судовиків... О! Я вже наїлась усім цим по саму зав’язку, по саму зав’язку.

Лорійо, тішачись думкою, що Шкандиба більше не матиме пральні, гаряче її підтримали. Звісно, заклад обходиться їй дуже дорого. Якщо, наймаючись до когось на роботу, вона й зароблятиме лише три франки, то принаймні не матиме таких видатків і не боятиметься втратити великі гроші. Вони раз за разом повторювали цей аргумент, щоб переконати в його слушності Купо, але він багато пив, перебував у розчуленому стані й самотньо плакав над своєю тарілкою. Коли прачка, здавалося, почала вагатися, Лантьє підморгнув Пуасонам, і довготелеса Віржіні долучилась до розмови, заговоривши дуже люб’язно:

— А знаєте, ми з вами могли б домовитися. Я перебрала б на себе оренду до закінчення строку дії угоди і владнала б вашу справу з власником будинку... Зрештою, так ви почуватиметеся набагато спокійніше.

— Ні, дякую, — відповіла Жервеза, здригнувшись, ніби її пройняло морозом. — Якось-то розрахуюся, дістану грошей. Працюватиму. Дякувати Богові, руки у мене є, і я вже постараюся збутись цієї халепи.

— Поговорите про все згодом, — поспішив втрутитися капелюшник. — Не зовсім зручно такого дня... Обміркувати цю справу можна й пізніше, хоча б завтра.

Тієї миті пані Лера, що пішла була до кімнатчини з покійницею, перелякано скрикнула. Вона побачила, що свічка догоріла до краю й погасла. Усі кинулися запалювати іншу, хитаючи головами й повторюючи, що це недобрий знак, коли біля небіжчика гасне свічка.

Почалося чування. Купо приліг, — але не для того, щоб спати, сказав він, а щоб подумати; п’ять хвилин потому він уже хропів. Коли Нана відправили спати до Бошів, вона розплакалася, бо від самого ранку тішила себе надією зручно вмоститися у великому ліжку свого доброго друга Лантьє. Пуасони посиділи до півночі. Кава дуже діяла на нерви дамам, тому згодом вони приготували в салатниці глінтвейн. Бесідники почали виливати один одному душу. Віржіні заговорила про село: вона хотіла б, щоб її поховали десь у лісі і щоб на могилі росли польові квіти. Пані Лера вже приготувала саван для свого похорону й тримала його у шафі, поклавши біля нього букетик лаванди; вона бажала вдихати приємний запах, коли разом з кротами їстиме землю. Потім, без жодного переходу, поліцейський розповів, що зранку арештував гарненьку високу дівчину, яка щойно була вчинила крадіжку в ковбасній крамниці; в комісаріаті її роздягли і знайшли десять ковбас, підвішених довкола тіла, спереду і ззаду. Пані Лорійо з гидливим виразом обличчя сказала, що в житті не їла б тієї ковбаси. Товариство почало стиха посміюватись, повеселіло, не порушуючи, однак, пристойності.

Та коли допивали глінтвейн, з комірчини почувся дивний шум, якесь глухе дзюрчання. Усі попідводили голови й перезирнулися.

— Нічого такого, — спокійно мовив Лантьє, притишуючи голос. — То з неї тече.

Це пояснення заспокоїло присутніх. Вони закивали головами й поставили склянки на стіл.

Нарешті Пуасони рушили додому. Разом з ними пішов Лантьє, сказавши, що заночує в друга, щоб звільнити своє ліжко дамам, які могли б на ньому по черзі відпочивати, бодай з годину. Лорійо піднявся нагору, повторюючи, що відколи одружений, ніколи ще не лягав спати сам. Жервеза з двома сестрами, що лишилися із заснулим Купо, вмостилися біля грубки, на яку поставили каву, щоб вона була гарячою. Там вони й сиділи, скоцюрбившись, склавши руки на фартухах, посхилялися до вогню й тихенько перемовлялися в глибокій тиші кварталу. Пані Лорійо скаржилася, що не мала чорної сукні, однак їй не хотілося її купувати, бо з грошима в них нині дуже сутужно, атож, дуже сутужно; і вона запитала Жервезу, чи не лишилося в матінки Купо тієї чорної спідниці, що подарували їй на іменини. Тож Жервеза мусила піти пошукати спідницю. Якщо вшити в пояску, вона могла б згодитися. А ще пані Лорійо захотіла отримати стару білизну, заговорила про ліжко, шафу, два стільці, вишукуючи очима начиння, яке треба було поділити. Вони мало не посварилися. Їх примирила пані Лера, яка була справедливішою за свою сестру: оскільки Купо дбали про матір, то саме їм і повинно дістатися все добро небіжки, ті нещасні лахи. Усі втрьох знову закуняли над грубкою, сонними голосами ведучи монотонну розмову. Ніч видавалася їм страшенно довгою. Час від часу вони збадьорювалися, пили каву, зазирали до кімнатчини, де тьмяним червонястим полум’ям горіла свічка, ґноту якої не можна було підрізати. Під ранок всі вони тремтіли, незважаючи на сильний жар, що йшов від грубки. Жінки були геть знеможеними, втомленими від нескінченної балаканини, в роті у них пересохло, очі пекли. Пані Лера звалилася на ліжко Лантьє і захропіла, як чоловік, тимчасом як дві інші, опустивши голови на коліна, спали біля грубки. Свічка в матінки Купо погасла. А коли в темряві знову почулося глухе дзюрчання, пані Лера, щоб заспокоїти саму себе, голосно промовила:

— З неї тече, — повторювала вона, запалюючи нову свічку.

Похорон мав відбутися о пів на одинадцяту. Чудовий ранок, не згірший за ніч і день напередодні! Жервеза, хоч і не мала жодного су, дала б сотню франків тому, хто прийшов би й забрав матінку Купо години на три раніше. Все-таки хоч як людину люби, але вона стає важким тягарем, коли помирає; і що більше її любиш, то швидше хочеш її позбутися.

Уранці перед похороном, на щастя, завжди повно клопотів. Треба зробити й налаштувати купу всього. Спочатку поснідали. Потім нагодився дядько Базуж, трунар із сьомого поверху, який приніс домовину і мішок з тирсою. Цей добродій зроду не тверезів. Того ранку, о восьмій годині, він був усе ще веселенький після вчорашньої забави.

— То це сюди, правильно? — запитав трунар.

Він поставив домовину, що заскрипіла, як і будь-який новий ящик.

Але кинувши поруч мішок із тирсою, він застиг, вирячив очі й роззявив рота, коли побачив перед собою Жервезу.

— Даруйте, перепрошую, я помилився, — забелькотів він. —