Читати книгу - "Заміж у покарання, Марія Акулова"

Розділ 25

Розділ 25

Айдар

Я завжди ставився до будинку уважно. Можливо справа у вихованні, але для відновлення ресурсу мені потрібне місце сили.

Для нехай подорослішалого, але не безслідно зниклого пацана, який поміняв батьковий будинок, два гуртожитки і три квартири перш, ніж купити першу свою, переїзд виглядав жесть якимсь випробуванням. Але я постарався на славу.

Запропонований ріелтором будинок спочатку мене повністю влаштував. Але я швидко зрозумів, що для одного він завеликий. Начебто просторий, а тисне.

Думав, дівчинка ситуацію змінить. Почасти навіть не помилився.

Спочатку цей будинок спалахнув. Разом із ним – я. Тепер… Їздити сюди – каторга. Але й не їздити якось не виходить.

Сьогодні я міг би, як завжди, залишитись у знятому номері. Мені похуй, що те – не дім, що це. А звідти до офісу ближче. Спокус менше. Приходиш – вирубуєшся.

Але я поїхав до спокус. Які сплять і ненавидять мене до трясучки. Завдав, блт, добро. І собі, і їй.

Зовні вона сподобалася мені одразу. Адже як інакше? Здалася зухвалою, але заляканою. Це поєднання дивує лише тих, хто у житті не мав справи з дівчатками із консервативних релігійних сімей.

Я ж плюс-мінус розумію, що в них живе і що бореться. Хороша тиха дочка з відкритою для світу жадібною шукачкою пригод. У моїй Айлін теж.

Шкода стало. Дуже шкода.

Гидко, коли побачив, як на тупорилий «скандал» реагує її батько. Такі історії у моїй юності теж були. Пташка випархує з клітки, її хапають за лапку, ламають разом із крилами і заштовхують назад.

Мені завжди було шкода пташок, але тільки цю захотілося врятувати.

Я надто довго був на боці захисту. І дуже добре знаю, як важко відбитися від звинувачення. Презумпція невинності, на жаль, не така дієва, як ми звикли себе переконувати. Інша річ – право сильного.

Спочатку думав, що мій план до дідька вдалий. Від мене віддовбуться зі сватанням, будинок оживе, співрозмовник з'явиться. Людиноподібне домашнє звірятко. Гріхи відмолю, знову ж таки. Але згодом зрозумів, що "провальний" пишеться не так.

Тому що, Айдаре Маратовичу, скільки тебе життя не вчить, ти продовжуєш заперечувати: з людьми грати не можна. Навіть коли здається, що продумано все до дрібниць, усвідомлюєш каверзу, вже лежачи на лопатках. Від удару тих, кого вважав за слабкого суперника. Моя Айлін виявилася ... Дуже сильною для мене. Мабуть, спокусою.

Те, що я вважав пожиттєвим щепленням від заходу в річку двічі, стало моєю ж пасткою. Я брав Айлін за дружину з упевненістю, що зможу зберегти з нею нейтральні стосунки, які будуються на симпатії. Що у нас не буде, як із Дашкою. На нерві. На піку. Від пекучого кохання до пекельної ненависті.

Врешті ж…

Ми навіть не спимо, а іскримо так, що я трохи в ахуї. І далі буде гірше.

Тому що, до всього, я її хочу.

Рятуюсь роботою, якою справді гора. Фізичними контактами, які якось перестали дарувати розрядку і зійшли нанівець.

Мені у житті вистачає адреналіну. Вистачає чорноти, в яку щодня поринаю на різну глибину. Вистачає проблем. Я якось довго і, сука, щасливо жив до неї. Знати не знав. Не шкодував. Не заглядався. Мости не будував. А тепер не можу.

А сам себе посадив на голку. Казковий, звичайно, довбойоб.

Сам виставив умови, сам визначив правила співжиття, а тепер шаленію, що так, як задумалося спочатку, не працює. Почасти через мене. Почасти через неї.

Почасти, підозрюю, через хлопчика.

На екрані панелі приладів машини дуже промовистий час – друга тридцять ночі. А я якогось дідька приїхав додому. Паркую машину та виходжу.

Тут на мене звично не чекають.

Від надмірностей я відмовився сам. Мені приємно, звичайно, що зустрічають вечерею, дивляться із захопленням, усміхаються, але це все був шлях до непотрібної нам близькості.

Ніби без цього я пройшов не по ньому... З нею, мабуть, неможливо інакше. І це теж мій косяк. Не зрозумів. Не до кінця роздивився.

А може, в тому, що в чужі руки так просто віддав.

Відкриваю будинок, заходжу та кидаю мобільний із ключем на пам'ятну консоль.

Через спогади долоні відразу пече, а член тисне в ширінку.

Беручи її заміж, я не збирався робити своєю. І зараз не збираюся. Ніби як. Тільки такими темпами доведеться тупо з'їхати. Тому що стикаємося – іскри стовпом.

Замість спальні, душа, вбивчого сну йду у вітальню до бару. В алкаші записуватись, можливо, рано, але звичка розслаблятися вечорами ось так теж підбішує.

Краще б когось трахав, Салманов. Чесно.

Кажу собі ж і непослідовно наливаю більше віскі. Лід у дупу. Як і покаяння за харам перед Аллахом. Поганський я мусумальнін. Давно зрозумів. Давно упокорився. Занадто люблю це життя і гадки не маю, що буде після.

Айка інша, звісно. А ми з хлопчиком її знатно ламаємо.

Згадую про нього, роблю великий ковток. Дивлюся на гострий місяць, переконуючи себе ж, що, в принципі, похуй. Хоча насправді…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍