Читати книгу - "Заміж у покарання, Марія Акулова"

Хуй його ім'я не знаю. Знаю, блять. Навіщось знаю. Зневажаю, якщо чесно. Двадцятирічки повинні спати із двадцятирічками. Це факт. Але вона собі обрала якусь нікчему.

Сама платить за те, щоб спати не на орендованій квартирі, а на чистих готельних простирадлах. Знаходить виправдання тому, що з ситуації, яку він і створив, не витяг. Квіти купує собі від мого імені. Подарунків від нього я щось жодного разу не бачив.

Мене іноді підмиває вийти на зв'язок і запитати: ну що ж ти за чмо таке… Але стримуюсь. Вона не просила.

Останнім часом взагалі ні про що не просить. А якщо просить – ламає себе.

Я розумію, що все пішло не так після того, як не стрималися. Розумію, що, швидше за все, образив. Не ті слова підібрав. Не виправдав надій. Може вона і не проти була б змінити свого довбодятла-Діму на законного чоловіка. Тільки на скільки? Скільки нам дам? А її на скільки вистачить?

А як розлучимося потім?

Ніч після ідіотського весілля довела, що протримаємось не довго. Айка – незріла. І це не означає, що вся справа в ній. Просто не впораємося. Відчуваю.

Відчуваю та гальмую.

Знову склянку до губ і дати рідини обпалити горло.

Сказав би, що добре, та якось… Як у болоті.

Чую тихий кашель за спиною. Озираюся на рефлексах. Бачу силует. Це Айка. Вона йде назустріч.

Організм на неї реагує. Тягну ніздрями повітря, вловлюю тонкі нотки. Вона не зловживає парфумами, як багато жінок, до спілкування з якими я звик. Не борщить із косметикою, їй просто рано. Не б'є своєю жіночністю та юністю, але дідько… Мені вистачає натяків.

Спостерігаю за наближенням. Щоправда, недовго. Вона зупиняється на відстані. Втискається плечем у стіну. Дивиться так, начебто боїться мене. Хоча може справді боїться…

Ну що варто у двадцять себе накрутити? Та й я хороший... Не пояснюю на кожному кроці. Тільки провини за собою не відчуваю. Звик, що оточуючі ловлять із півслова чи ніяк. Вона спочатку ловила. Потім… Дисконект.

Іноді мене криє і хочеться провести допит. Що хочеться зробити ще – не скажу. Але також жорстко.

У горлі сушить. Замість того, щоб знову змочити, ковтаю.

– Чому не спиш? – Власний тон самого ж дряпає. Айку теж. Уловлюю, як кривиться. Але я не вибачатимуся. І так перестарався. Думав захистити її від своїх чортів. Адже навіщо їй знати, який я насправді? Тепер думаю, варто було хоч натякнути. Так було б комфортніше обом.

Айка бере себе в руки. Пересмикує плечима.

– На вас чекаю. Хотіла поговорити...

Піднімає погляд до моїх очей. Я пам'ятаю часи, коли навіть це було складно. Секунда – збігала. Але вона явно дорослішає. Приємно, що поряд зі мною. Шкода, що не для мене. Хоча це теж мені гидко. Ніхуя я не Пігмаліон.

– Обов'язково вночі?

Відставляю склянку на стіл та розслабляю краватку. Насправді до мене не варто зараз підходити. Я на взводі. Гівна багато навколо. Спокою немає на душі. Постійна напруга дається взнаки.

Якщо ми знову, як тоді, наговоримо одне одному зайвого, ще важче стане. Воно нам треба?

– Не вночі вас удома немає…

Айка вимовляє спокійно, але я чи то вловлюю, чи то вигадую закид.

– Дружина не чекає, як виявилося…

Розводжу руками. Злюся, скажімо так, сильно. Навіть самому собі складно зізнатися, що її слова про повідомлення зачепили. Ще один доказ того, що початковий план не вигорів. Як живемо зараз – неясно. А я не люблю, коли неясно.

Виправдання від Айки не чекаю. Упевнений, що вона була щирою, а уподібнюватися її батькові і ламати для почуття власної важливості не стану.

Як би там не було, хочу їй добра. Вона охуєнна. Просто рано ми зустрілися. Може через пару років я б її у цього Дмитра ссаного просто відбив. А зараз, боюсь, не вивеземо.

– Ви зараз зайняті? – Вона ігнорує шпильку, хоча це швидше за все зробити не так вже й просто. Горда. Рівняє і так рівну спину, дивиться знову у вічі.

Мовчу, навіщось граючи на її нервах і лоскочучи свої. Ну яка ж ти гарна, Айко... Яка ж ти гарна...

– Я зараз на взводі, Айлін. Якщо це не критично, то давай потім…

Слідом за краваткою беруся за гудзики на піджаку. Душить мене все. Тісно мені скрізь. Знімаю, струшую, кидаю на спинку стільця.

Моя чарівна дружина знову коротко морщить носик. Відкусив би, чесно.

Усю. Шматками. Іноді до одуру хочу. Іноді відпускає. Зараз знову небезпечно.

– Давайте зараз. Раз і назавжди.

Я здивований: вона не часто дозволяє собі наполегливість, тому насторожуюсь. Закочую рукави, коли у скроні б'є пульсом страшний здогад.

Блять, тільки не заліт…

– Давай зараз… – Відповідаю її ж словами лицемірно спокійно, а в самого клітка за кліткою холодніє. Весь цей час намагався не думати, яке доросле життя вона веде.

Готуюся почути це, але реальність дивує.