Читати книгу - "Смілла та її відчуття снігу"

з фільонками. Нагадування про те, що «Кронос» був побудований з претензією на минулу елегантність п’ятдесятих, що вже тоді здавалася старомодною. Кімната розташована прямо під навігаційним містком і однакового з ним розміру, як звичайна данська вітальня з низькою стелею. У ній шість великих вікон, що виходять на носову палубу. Всі вони покриті льодом, і крізь нього проникає слабке синьо-сіре світло.

Уздовж стіни по лівому борту дерев’яні й картонні коробки без жодних написів, які утримуються на місці натягнутим між двома радіаторами фалом.

Посеред кімнати стоїть пригвинчений до підлоги стіл, у заглибленнях якого — кілька термосів. Уздовж двох стін установлені довгі робочі столи з лампами «Луксо». Маленький фотокопіювальний апарат пригвинчено до перегородки. Поряд з ним — телефакс. Полиця на стіні заставлена книгами.

Прямуючи до неї, я бачу морську карту. Вона лежить під пластиною з оргскла, що не дає віддзеркалень, тому я її не одразу помітила.

Текст на берегах відрізано, тож мені треба кілька хвилин, аби визначити, що це за карта. На морській карті материк — це деталь, одна лише лінія, контур, який пропадає в рої цифр, що позначають глибини. Потім я впізнаю мис навпроти Си-симіута. Під пластиною, по краю карти, покладено кілька невеликих фотокопій спеціальних карт. «Середньочасовий зріз від зеніту Місяця (апогей або перигей) за Гринвічем до припливу біля берегів Західної Гренландії». «Схема поверхневих течій на захід від Гренландії». «Карта секторного ділення в районі Хольстейнсборґа».

Вгорі, біля самої перегородки, лежать три фотографії. Дві з них — це чорно-білі аерофотозйомки. Третя надрукована на кольоровому принтері і схожа на фрактальну фігуру з тих, що їх описав Мандельброт.[54] На всіх у центрі один і той самий контур. Згорнута майже кільцем фігура з отвором у центрі. Немов схожий на рибку п’ятитижневий ембріон, який згорнувся навколо зябер.

Відкрити картотечні шафи не вдається — вони замкнуті. Я розглядаю книги, коли десь на поверсі відчиняються двері. Вимкнувши лампу, я примерзаю до підлоги. Відчиняються і зачиняються якісь інші двері, і стає тихо. Але поверх уже більше не здається сплячим. Десь є люди, які не сплять. Немає потреби дивитися на годинник. Часу досить, але бути тут більше в мене вже не вистачає нервів.

Я вже беруся за ручку вхідних дверей, коли чую, що хтось піднімається по трапу. Я відступаю назад у коридор. У замок вставляють ключ. На мить настає замішання, позаяк двері не замкнені. Розчинивши кухонні двері, я заходжу всередину і зачиняю їх за собою. Хтось іде коридором. Кроки здаються обережними, вивчаючими, можливо, він дивується, чому не замкнені двері, можливо, збирається обшукати весь поверх. А може, у мене галюцинації. Я змушую себе залізти на кухонний стіл і в ліфт. Засуваю двері, але зсередини їх неможливо зачинити повністю.

Двері в коридор відчиняються, запалюється світло. На підлозі, прямо навпроти тієї щілини, яку мені не вдалося затулити, стоїть Сайденфаден. Він у вуличному одязі, його волосся все ще розпатлане після прогулянки палубою. Він підходить до холодильника і зникає з мого поля зору. Лунає шипіння вуглекислого газу, і він з’являється знову. Він стоячи п’є пиво прямо з банки.

На його обличчі відбивається глибока насолода, і одночасно він закашлюється. У ту хвилину погляд його спрямований на мене, але при цьому він мене не бачить. І тут оглушливо голосно починає шуміти ліфт.

Мені насилу вдається стиснутися в тісному просторі. Я можу тільки витягнути викрутку з корка, готуючись до того, що за дві секунди настане викриття.

Ліфт починає опускатися.

У темряві наді мною відчиняються дверці ліфта. Але мене там уже немає — я їду вниз.

Я благаю Бога, щоб це був Яккельсен, який порушив мою заборону і, почувши в шахті рух, натиснув кнопку, аби спустити мене вниз. Я сподіваюся, що коли відчиняться двері, буде темно. І що тремтячі руки Яккельсена підтримають мене, коли я вилазитиму.

Я зупиняюся, дверці обережно відсовуються. Зовні темно. Щось холодне й вологе притискається до мого стегна. Щось лягає мені на коліна. Щось засовують під коліна. Потім двері зачиняються, ліфт шумить, запрацював двигун, і я злітаю вгору.

Я перекладаю викрутку в ліву руку і хапаю правою ліхтарик. Він на секунду спалахує, і мені все стає видно.

За п’ять сантиметрів од моїх очей, притулена до мого тіла, стоїть прохолодна і волога, вкрита крапельками роси, півторалітрова пляшка з етикеткою «Moet & Chandon 1986 Brut Imperial Rose». Рожеве шампанське. На колінах у мене лежить келих для шампанського. Під колінами горбиться денце ще однієї пляшки.

Я ні хвилини не сумніваюся в тому, що, коли люк відчиниться, я опинюся при яскравому світлі віч-на-віч із Сайденфаденом.

Але виходить інакше. Я налічую два удари — це означає, що я проїхала повз шлюпкову палубу. Я прямую на місток, до офіцерської кают-компанії.

Ліфт зупиняється, потім настає тиша — і більше нічого. Я намагаюся відчинити дверці. Це майже неможливо — заважають пляшки.

Десь відчиняються і зачиняються двері. Потім запалюється сірник. Я розсовую дверці на один сантиметр. На великому обідньому столі, де я кілька днів тому подавала вечерю, стоїть свічка в свічнику. Її піднімають і несуть у напрямку до мене.

Дверці розчиняються. Однією рукою я впираюся в стіну позаду мене, щоб укласти всю свою силу в удар. Я сподіваюся побачити Терка або Верлена. Бити я збираюся в очі.

Світло засліплює мене, бо виявляється дуже близько. Не видно нічого, крім темних контурів постаті, яка одну за одною бере пляшки. Коли він забирає келих, його рука на секунду зачіпає моє стегно.

З кімнати доноситься приглушений вигук здивування.

До мене схиляється обличчя Кютсова. Ми дивимося одне одному в очі. Його очі сьогодні вночі витріщені, неначе з ним раптом стався напад базедової хвороби. Але він не хворий у звичайному розумінні цього слова. Він п’яний як чіп.

— Ясперсен! — каже він.

І тут ми обоє помічаємо викрутку. Вона націлена кудись між його очей.

— Ясперсен, — каже він знову.

— Невеликий ремонт, — відказую я.

Важко говорити, бо скрючена поза утрудняє дихання.

— Будь-яким ремонтом на борту займаюся я.

Говорить він авторитетно, але невиразно. Я висовую голову з ліфта.

— Я бачу, ти також курируєш винні запаси. Це зацікавить Урса і капітана.

Він червоніє — повільна, але радикальна зміна кольору, що доходить до фіолетового.

— У мене є пояснення.

Через десять секунд він почне думати. Я висовую руку.

— У мене немає часу, — кажу я. — Мені треба далі працювати.

І тут ліфт їде вниз. Я в останню мить устигаю заховати