Читати книгу - "Смілла та її відчуття снігу"

верхню частину тіла всередину. Мене охоплює злість через те, що немає ніякого пристрою, який блокує ліфт, поки не зачинені двері.

Подумки я встигаю пережити цілковите викриття, сутичку і трагічний фінал. Коли я доїжджаю до камбуза, моєї фантазії на більше вже не вистачає.

Ліфт тут не зупиняється. Він опускається далі вниз.

Потім рух припиняється. Ці останні секунди позбавили мене решток сил. На моєму боці тепер тільки чинник раптовості. Штовхнувши двері, я ривком відчиняю їх. Вони з гуркотом відчиняються. У напрямку до мене, погойдуючись, рухається мішок з написом: «50 кг. Картопля „Вільмосе“. Данська суднова провізія». Я висовую обидві ноги, упираюся в мішок і натискаю. Мішок зупиняється, відхиляється назад і летить у найдальший кут, приземляючись серед картонних коробок з написом: «Морква „Віуф Ламмефьорд“».

Стоячи на підлозі, я знаходжу рівновагу. Я не відчуваю під собою ніг. Але в руках у мене викрутка.

Із-за мішка виходить Урс.

Я так і не знаходжу, що сказати. Коли я, кульгаючи, виходжу з кімнати, він усе ще стоїть навколішках.

— Bitte, Fraulein Smilla, bitte…[55]

Підсвідомо я, мабуть, чекала тривоги. Озброєних людей. Але «Кронос» поринув у пітьму. Я минаю три палуби, нікого не зустрівши.

Трап унизу біля містка порожній. Яккельсена ніде не видно. Я навмання виходжу на палубу біля містка, проходжу через двері, на яких написано «Офіцерська кают-компанія», і прочиняю двері до чоловічої вбиральні.

Він стоїть біля раковини. Він причісувався. Лоб його притиснутий до дзеркала, неначе він хоче переконатися в тому, що вийшло справді дуже мило. Він зачісував волосся за вуха, назад. Але при цьому він спить. Тіло непритомне і покірно йде за рухами розхитаного судна і само по собі тримається вертикально. Але він хропе. Рот його відкритий, і язик трохи висовується.

Я засовую руку в нагрудну кишеню його робочої сорочки. Знаходжу гумову трубку. Він збігав до вбиральні і для підкріплення сил уколовся. Потім він вирішив трохи привести себе до ладу. А потім вибився з сил.

Я б’ю його по ногах. Він важко падає на підлогу. Намагаюся підняти його, але спина ще дуже болить. Мені вдається тільки підвести його голову.

— Ти пропустив Кютсова, — кажу я.

Легка чуттєва усмішка з’являється у нього на губах.

— Смілло, я знав, що ти повернешся.

Я піднімаю його. Потім засовую його голову в раковину і відкриваю кран з холодною водою. Коли він нарешті в змозі стояти на ногах, я тягну його до трапа.

Ми спускаємося на п’ять сходинок, коли з дверей за нашою спиною виходить Кютсов.

Немає ніякого сумніву, що сам він упевнений в тому, що крадеться навшпиньках. Насправді він може стояти на ногах тільки тому, що чіпляється за все, за що можна вхопитися. Помітивши нас, він різко зупиняється, кладе руку на дошку з барометром і пильно дивиться на мене.

Я притискую безвладне тіло Яккельсена до поручнів. Сама я рухаюся з величезними зусиллями.

Подив поволі пробивається крізь його сп’яніння, яке зараз, мабуть, ще посилилося після двох шиплячих півторалітрових пляшок.

— Ясперсен, — белькоче він. — Ясперсен…

Я відчуваю, що нескінченно втомилася від чоловіків та їхніх поганих звичок. Так було відтоді, як я приїхала в Данію. Весь час треба дивитися, щоб не зіткнутися з тими, хто, отруюючи самих себе, думає при цьому, що поводиться гідно.

— Провалюй, пане старший механік, — кажу я.

Він тупо дивиться на мене.

Дорогою вниз ми нікого більше не зустрічаємо. Я заштовхую Яккельсена до його каюти. Він, як ганчір’яна лялька, падає на ліжко. Я повертаю його на бік. Грудні діти, алкоголіки і наркомани можуть захлинутися власним блювотинням. Потім я замикаю його двері зовні його власним ключем.

Потому замикаю і барикадую свої власні. Зараз 4:15. Я посплю три години, потім офіційно повідомлю, що хвора, і спатиму ще дванадцять. Усе інше зачекає.

Мені вдається поспати сорок п’ять хвилин. Через перші жахіття, що починаються, на поверхню сну проникають спершу електронне попередження, а потім вимогливий голос Лукаса.

Я працюю менше ніж за два метри від Верлена. Він орудує твердою гумовою палицею завдовжки як сокира дроворуба.

По тому, як сохнуть мої губи, я розумію, що мороз понад десять градусів. Він працює без куртки. Однією рукою він тримається за леєр або за огорожу навколо антен радара. Другою він умілим, м’яким рухом, описуючи дугу, заводить палицю за спину і б’є нею по даху рубки з таким гуркотом, ніби розбивається шибка у вітрині крамниці. Обличчя його вкрите потом, але рухи невтомні й легкі. Кожен удар відбиває пластину льоду площею приблизно один квадратний метр.

Вітру немає, але коротка стояча хвиля сильно розгойдує «Кронос». І туман — немов великі, вологі, білі площини в мороці.

Кожного разу, коли ми проходимо через хмару туману, яка лежить так низько, що здається, ніби вона пливе по воді, шар льоду помітно товщає. Ручкою льодового ломика я зчищаю лід з антен. Як тільки я закінчую з однією з них, я можу повертатися до того місця, звідки починала. Де менше ніж за дві хвилини наріс шар твердого сірого льоду завтовшки міліметр.

Палуба і надбудова здаються живими. Не через маленькі темні фігурки, що розбивають лід, а через сам лід. Увімкнено все палубне освітлення. Поєднання світла і льоду створює казкову картину. Ванти і штанги щогл покриті тридцятисантиметровими гірляндами льоду, що звисають униз і нагадують насторожені обличчя. Якірні вогні просвічують крізь крижаний панцир, немов палаючий мозок в голові фантастичного чудовиська. Палуба — сіре, застигле море. Всі вертикальні предмети із запитальним виглядом піднімають угору свої сірі, холодні кінцівки.

Верлен працює біля правого борту. За мною — леєрна огорожа, а за нею — майже двадцять метрів униз до палуби. Переді мною за цоколями радарів і низькою щоглою з антенами, рупором і пересувним прожектором для маневрів у порту Сонне лопатою зчищає лід. Ті крижини, які відколює Верлен, він перекидає через край, і вони падають на шлюпкову палубу поряд з рятувальною шлюпкою. Тут у жовтому захисному шоломі стоїть Хансен, який відправляє їх далі за борт.

По лівому борту Яккельсен коротким молотком відбиває лід із цоколів радарів. Він рухається у напрямку до мене. У якийсь момент антени закривають нас від решти частини палуби.

Він засовує молоток у кишеню куртки. Потім прихиляється спиною до радара. Дістає з кишені сигарету.

— Як ти й передбачав, — кажу я. — Паскудне обмерзання.

Обличчя у нього біле від утоми.

— Ні, — каже він. — Воно починається тільки за п’яти-шести балів за шкалою Бофорта і за температури близько нуля. Він