Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

світлої дерев’яної стружки.

— Здебільшого — так, — відповів Вілем.

— Який? — уточнив Сіммон.

— Ніби він щойно продумав наступні три ходи у грі в тирані й визначив, яким чином переможе, — Маріонетка знову придивився до мого обличчя й зістругав іще одну тоненьку смуж­ку деревини. — Правду кажучи, це доволі неприємно.

Вілем різко реготнув.

— Маріонетко, це його думальне обличчя. Він часто з таким ходить, але не завжди.

— А що таке тирані? — запитав Сіммон.

— Мислитель, — задумався Маріонетка. — І що ти думаєш зараз?

— Думаю, що ти, Маріонетко, либонь, дуже уважно стежиш за людьми, — ґречно озвався я.

Маріонетка пирхнув, не підводячи погляду.

— Яка користь від уваги? І, якщо вже на те пішло, яка користь від стеження? Люди завжди за чимось стежать. А мають бачити. Я бачу те, на що дивлюся. Я видець.

Він поглянув на шматок деревини у себе в руці, а тоді — на моє лице. Вочевидячки задоволений, він склав руки на своєму творінні, але я все-таки встиг розгледіти свій профіль, ретельно вирізьблений по дереву.

— Знаєш, ким ти був, ким ти не є й ким будеш? — запитав Маріонетка.

Звучало це схоже на загадку.

— Ні.

— Видцем, — мовив він з упевненістю. — Тому що саме це означає «е’лір».

— Насправді Квоут — ре’лар, — шанобливо вставив Сіммон.

Маріонетка зневажливо пирхнув.

— Аж ніяк, — заявив він, уважно дивлячись на мене. — Можливо, колись ти таки станеш видцем, але поки що ти не він. Зараз ти дивець. Колись станеш справжнім е’ліром. Якщо навчишся розслаблятися, — він продемонстрував вирізьблене по дереву обличчя. — Що ти бачиш тут?

Це вже не був цурпалок неправильної форми. З візерунка дерева виступили риси мого обличчя, застиглого в серйозній задумі. Я нахилився вперед, щоб поглянути ближче.

Маріонетка засміявся й різко підняв руки.

— Пізно! — вигукнув він, на мить ставши схожим на ди­тину. — Ти дивився надто уважно й побачив недостатньо. ­Якщо дивитися забагато, це може заважати баченню, ро­зумієш?

Маріонетка поклав вирізьблене обличчя на стіл, і тепер воно неначе дивилося на одну з лежачих маріонеток.

— Бачиш маленького дерев’яного Квоута? Бачиш, як він дивиться? Так уважно. Так сумлінно. Він дивитиметься сто років, але чи побачить хоч колись, що перед ним? — Маріонетка відкинувся на спинку стільця й задоволено окинув поглядом кімнату.

— Е’лір означає «видець»? — перепитав Сіммон. — А інші звання теж мають якісь значення?

— Гадаю, ти, як студент із повним доступом до Архівів, можеш і сам це з’ясувати, — відповів Маріонетка.

Його увага зосередилася на маріонетці на столі перед ним. Він обережно поставив її на підлогу, щоб не переплутати ниточки. То була бездоганна мініатюра тейлінського священника в сірому облаченні.

— У вас немає порад щодо того, куди йому можна почати дивитися? — запитав я, послухавшись інтуїції.

— «Диктум» Ренфалька, — маріонетка-тейлінець під проводом Маріонетки підвелася з підлоги й заворушила кожною кінцівкою так, неначе потягувалася після тривалого сну.

— Ця книжка мені не знайома.

Маріонетка байдужливим голосом відповів:

— Вона на другому поверсі, в південно-східному кутку. Другий ряд, другий стелаж, третя полиця, праворуч, червона шкіряна палітурка, — мініатюрний тейлінський священник поволі заходив довкола ніг Маріонетки. Він міцно тримав у одній руці крихітну копію «Книги Шляху», виконану бездоганно, аж до малесенького колеса зі шпицями на обкладинці.

Ми втрьох подивились, як Маріонетка смикає за ниточки маленького священника, змушуючи його ходити туди-сюди, аж доки він не сів на одну з панчіх на ногах Маріонетки.

Вілем шанобливо прокашлявся.

— Маріонетко!

— Так? — озвався Маріонетка, не підводячи погляду від своїх ніг. — Ти маєш запитання. Чи радше Квоут має запитання, а ти думаєш, чи не поставити його за Квоута. Він трохи нахилився на стільці. Він нахмурився, у нього зморшка між бровами та стиснені губи, що його й виказує. Хай він запитає мене. Це може піти йому на користь.

Я застиг на місці, усвідомивши, що роблю все, про що він сказав. Маріонетка продовжив смикати за ниточки свого малого тейлінця. Той обережно, з острахом обшукав місцину довкола ніг Маріонетки, розмахуючи перед собою книгою, а тоді обійшов ніжки столу й зазирнув у покинуті черевики Маріонетки. Рухався він моторошно, і це так відвернуло мою увагу, що я забув про свій дискомфорт і відчув, що роз­слабився.

— Насправді я думав про амірів, — мій погляд не відривався від сцени, що розгорталася біля ніг Маріонетки. До спектаклю долучилася ще одна маріонетка, юна дівчина в селянській сукенці. Вона підійшла до тейлінця та простягнула одну руку, неначе намагаючись щось йому дати. Ні, вона ставила йому запитання. Тейлінець повернувся до неї спиною. Вона боязко поклала долоньку йому на руку. Він зверхньо відступив. — Я думав про те, хто їх розпустив. Імператор Налто чи церква.

— Досі дивишся, — насварився Маріонетка — вже лагідніше, ніж до цього. — Піди поганяйся за вітром, ти надто серйозний. Це доведе тебе до біди, — раптом тейлінець кинувся на дівчину. Затремтівши від люті, пригрозив їй книгою. Вона ошелешено відступила й незграбно повалилася на коліна. — Звісно ж, їх розпустила церква. На них міг вплинути лише едикт понтифіка, — тейлінець ударив дівчину книгою. Раз, іще один раз, і вона впала на землю та жахливо заціпеніла. — За наказом Налто вони й вулиці не перетнули б.

Маріонетці впав в око якийсь легкий рух.

— Ой божечки, — проказав він і схилив голову набік, до Віле­ма. — Побачте те, що бачу я. Голова трохи схиляється. Зуби стискаються, та погляд ні на чому не зосереджений, роздра­тування направлене всередину. Якби я був із тих, хто судить, лише подивившись, я припустив би, що Вілем саме програв парі. Хіба ти не знаєш, що церква не схвалює азартних ігор? — священник біля ніг Маріонетки замахнувся книгою вгору, на Вілема.

Тейлінець склав руки докупи й відвернувся від дівчини, що лежала в незграбній позі. Велично ступив один чи два кроки вбік і схилив голову, неначе в молитві.

Я спромігся відвернути свою увагу від цієї картини й підвести погляд на нашого господаря.

— Маріонетко, — спитав я, — ти читав «Вогні історії» Фелтемі Рейса?

Я помітив, як Сіммон тривожно позирнув на Вілема, та Маріонетка, схоже, не побачив у цьому запитанні нічого дивного. Тейлінець біля його ніг підвівся, затанцював і запустував.

— Так.

— Нащо Рейсові казати, буцімто «Апура Проліція Амір» був шістдесят третім указом імператора Налто?

— Рейс такого не сказав би, — відповів Маріонетка, не відриваючи погляду від маріонетки біля своїх ніг. — Це ж цілковита маячня.

— Але ми знайшли примірник «Вогнів», у якому так і було написано, — відзначив я.

Маріонетка знизав плечима, дивлячись, як тейлінець танцює біля його ніг.

— Це може бути помилкою запису, — проказав задумливо Вілем. — Це залежить від видання книжки, але змінити ці відомості могла сама церква. Імператор Налто — улюблений хлопчик для биття історії. Можливо, церква спробувала віддалитися від амірів. Ближче до кінця вони вчинили дещо жахливе.

— Розумно, розумно, — озвався Маріонетка. Тейлінець біля його ніг хвацько вклонився