Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Розділ сорок перший. Вище благо

Я підвів погляд на Сіммона і прошепотів:

— Іваре енім еуґе.

Сім зітхнув із відчаєм.

— Ти маєш зараз вивчати фізіогноміку.

Відколи ми підпалили кімнати Емброуза, минув цілий виток, і зима нарешті показувала зуби, засипаючи Університет снігом, що складався в кучугури по коліно. Як бувало завжди, коли погода ставала немилосердною, Архіви вщерть наповнилися сумлінними студентами.

Позаяк усі читацькі нори були зайняті, ми із Сіммоном були змушені перенести свої книжки до Фоліантів. Ця зала з висо­кою стелею й без вікон того дня була повна більш ніж наполовину, але там однаково було тихо, мов у склепі. Через темний камінь і приглушений шепіт вона здавалася дещо моторошною, тож було очевидно, чому студенти називають її Гробницями.

— Та вчу я фізіогноміку, — тихо запротестував я. — Я дивився на деякі схеми Ґібеа. Поглянь, що знайшов, — показав йому книжку.

— Ґібеа? — прошепотів із жахом Сіммон. — Присягаюся, ти вчишся разом зі мною лише для того, щоб заважати, — він сахнувся від книжки, яку я йому простягнув.

— Та тут ніяких жахіть, — заперечив я. — Просто… ось. Просто поглянь, що тут написано, — Сіммон відштовхнув книжку, і я спалахнув і процідив: — Обережно! Це один із його оригіналів. Я знайшов його за іншими книжками, похованими у Мертвих Книгах. Лоррен відрубає мені великі пальці, якщо з нею щось трапиться.

Сім відсахнувся від книжки, наче вона була розпечена.

— Оригінал? Тейлу милосердний, таж вона, певно, написана на людській шкірі. Прибери її від мене!

Я мало не пожартував, що чорнило, ймовірно, не втримається на людській шкірі, але побачивши Сімове обличчя, вирішив цього не робити. І все ж мене, напевно, виказав вираз обличчя.

— Ти збоченець, — сплюнув він, підвищивши голос до майже неприйнятної гучності. — Матінко Божа, хіба ти не знаєш, що він розтинав живих людей, аби подивитись, як працюють їхні органи? Я не бажаю дивитися ні на що з діянь цього чудовиська.

Я поклав книжку та якомога лагідніше промовив:

— Тоді можеш зав’язати з вивченням медицини. Дослідження людського організму, проведені Ґібеа, стали найґрунтовнішими в історії. Його щоденники — це основа сучасної медицини.

Лице Сіммона залишилося суворим. Він нахилився вперед, щоб говорити тихо, але все одно бути почутим.

— Пішовши проти герцога Ґібеанського, аміри знайшли кістки двадцяти тисяч людей. Величезні ями з кістками й попелом. Жінок і дітей. Двадцять тисяч! — перш ніж продовжити, Сіммон трішки захлинувся. — І це лише ті, кого вони знайшли.

Я дозволив йому трохи заспокоїтись, а тоді заговорив:

— Ґібеа написав двадцять три томи на тему роботи тіла, — якомога лагідніше зауважив я. — Коли аміри пішли проти нього, частина його маєтку згоріла, чотири з тих томів і всі його нотатки було втрачено. Запитай майстра Арвіла, що він віддав би, аби тільки ці томи відновилися.

Сіммон різко вдарив рукою по столу, і кілька студентів поглянули на нас.

— Трясця! — процідив він. — Я виріс за тридцять миль від Ґібеа! У безхмарний день руїни було видно з пагорбів мого батька!

Тут я й застиг. Якщо родинні землі Сіма були розташовані так близько, то його пращури, найпевніше, присягали на вірність Ґібеа. Це означало, що їх, можливо, змушували допомагати йому збирати піддослідних. А може, хтось із його рідних сам опинився в ямах із кістками й попелом.

Я добре зачекав, перш ніж зашепотіти знову.

— Я не знав.

Сіммон майже повністю повернув собі самовладання.

— Ми про це не говоримо, — напружено проказав він і прибрав з очей волосся.

Ми схилилися над своїми книжками, а за годину Сіммон знову заговорив.

— Що ти знайшов? — якось аж надто невимушено спитав він, наче не бажав визнавати, що йому цікаво.

— Отут, зі внутрішнього боку, — із захватом прошепотів я. Розгорнув обкладинку — і Сім, поглянувши на сторінку, мимоволі скривився так, ніби від книги відгонило смертю.

— …розлив повсюди, — почув я голос: до зали ввійшли двоє старших студентів. Із їхнього багатого одягу я здогадався, що обидва належать до шляхти. Вони не кричали, проте й не намагалися поводитися тихо. — Анісат змусив його прибрати й лише після цього дозволив йому помитися. Він іще виток смердітиме сечовиною.

— Що тут можна побачити? — запитав Сіммон, дивлячись на сторінку. — Тут лише його ім’я та дати.

— Не посередині — дивися вгору. Ближче до країв сторінки, — я показав на декоративні завитки. — Отам.

— Я поставив би драб на те, що ця мала шмаркля отруїть сама себе до кінця семестру, — сказав другий студент. — Хіба ми колись були такими йолопами?

— Все одно нічого не бачу, — тихо промовив Сіммон і спантеличено розвів руками, не підіймаючи ліктів зі столу. — Доволі симпатично, якщо тобі таке подобається, та я ніколи не був великим шанувальником ілюмінованих текстів.

— Можна було б податися до «Двох грошів», — розмова продовжилася за кілька столиків від нас, приваблюючи роздратовані погляди студентів довкола. — Там є дівка, яка грає на свирілі. Присягаюся, ти ще нічого подібного не бачив. А Лінтен каже, що тим, хто має трохи срібла, вона… — він змовницьки стишив голос.

— Вона що? — запитав я, максимально нечемно втручаючись у їхню розмову. Кричати було не потрібно. У Фоліантах нормальний голос, яким зазвичай розмовляють, заполоняє все приміщення. — На жаль, я не зовсім розчув останнього.

Парочка ображено зиркнула на мене, але не відповіла.

— Що ти робиш? — процідив мені крізь зуби знічений Сім.

— Намагаюся заткнути їм роти, — пояснив я.

— Просто не зважай на них, — сказав він. — Ось, я див­люся на твою кляту книжку. Покажи, що ти хочеш, щоб я побачив.

— Ґібеа сам малював у всіх своїх щоденниках, — продовжив я. — Це його оригінал, тож логічно, що він також малював тут завитки, так? — Сім кивнув і прибрав з очей волосся. — Що ти бачиш отут? — я поволі перетягнув палець з одного завитка до іншого. — Бачиш?

Сім хитнув головою.

Я показав іще раз, точніше.

— Ось, — сказав я, — і ось, у кутку.

Він вирячив очі.

— Літери! «І»… «в»… — Сіммон зупинився, щоб розібрати написане, — «Іваре енім еуґе». Це