Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- Не зараз. Їм треба поговорити.

Дезіре зиркнула на клерка:

- І як вона виглядає? Про що вона говорить?

Дівчина знизала плечима:

- Як звичайна дівчина. Я їй дала б років двадцять, може, двадцять п'ять. Волосся зазвичай зав'язане в хвіст. Але не завжди. Вона гарна. - Жазель зітхнула. - Дуже красива. І вона літає. Постійно. І світиться. Вночі заважає спати. І ще вона… не дуже шанобливо ставиться до людей. Вона ж бог. Ах, так, її краще називати богинею, а не богом. Їй більше так подобається.

- А як вона тебе називає? - запитала Дезіре.

Жазель почервоніла:

- Як і Максуда. Віслючкою.

Ейр голосно засміялася. Дезіре з Тревізо дружно підхопили її сміх. Навіть Делоріс усміхалася. Сандрін залишалася серйозною.

- А ще вона маленька та золота. Уся золота. І волосся, і руки, і ноги, і сукня, і навіть очі. Наскільки я зрозуміла, вона вже кілька разів допомагала Максуду. І ще вона займається на його прохання розвідкою. Піднімається в небо і стежить за ворогом.

- Ось як він дізнався, що амаліони близько. - здогадалася Тревізо.

Клерк кивнула головою.

- А як би ти її схарактеризувала, Жазелізе? - запитала Дезіре. - Максуд високої думки про неї. А ти?

Жазель замислилася, дивлячись, як попереду Амайанта летить біля плеча воїна. Вона не розуміла, розмовляють вони чи ні. Айя… вона така… така… шкідлива і характер у неї поганий. На перший погляд. Але клерк ніколи не відчувала від неї жодної небезпеки. Хіба що першого дня, коли тільки її побачила. А потім зрозуміла, що вона досить людяна. Як для бога. Точніше, богині.

- Мені вона подобається. - зізналася і собі в тому числі дівчина. - А ти чому вирішила перейти до армії Максуда?

Колюча тиша накрила їх із головою. Ніхто навіть глибше вдихнути, ніж треба, не хотів, щоб не прослухати відповідь Химерниці Зими.

- Азаніель більше думає про протистояння з Максудом, ніж про майбутню війну з амаліонами. Хто і хоче перемогти – то це він. І він віддасть за це життя. Я таких шаную. І місце Химерницям якраз у такій армії, яку він збирає. Буде весело. Подрібнювачі такі душки. Порівняно з чемпіонами, звісно.

- О, ти з ними вже знайома? Ти познайомилася за яким протоколом? Один-два-вісім чи шість-нуль-одинадцять? - посміхнулася Ейр.

Дезіре засміялася. А ця Ейр знала, про що говорила. Судячи з напряму руху Максуда, незабаром із ними познайомляться й інші.

- Зате вони викликають повагу. Не дивлячись на всі їхні забобони. До речі, про повагу. - Дезіре набрала повітря. - Сандрін, тепер ми воюватимемо пліч-о-пліч. Добре виявляти більше поваги одна до одної. Наприклад, Сандрін, ти знаєш, що до всіх шанованих Химерниць потрібно звертатися на прізвище? Можеш називати мене Бертлен Валуа Легран. Добре, Сандрін?

- Твоя правда. - відповіла Химерниця. - Шановних Химерниць я називатиму на прізвище, Дезіре.

Химерниця Зими усміхнулася. Їй треба було одразу показати, що вона не збирається визнавати авторитет Сандрін. Так, вона тепер у армії Максуда. Так, Сандрін вже давно з ним знайома. Але це її Химерниці, і це її маленька армія. З нею доведеться рахуватися навіть Сандрін.

 

- Ти син брудної віслючої баби, яка любила фермерських тварин більше за самого фермера. - бурчала Амайанта.

- Ти про яку саме матір? Про останню? - усміхнувся Максуд.

- Смердючий чоловічок. Ниций віслюче. - Амайанта стиснула руки в кулачки і загарчала. - Я поряд з тобою навіть не можу вигадати нові лайки. Твоє недоумство розпускає руки на все навколо.

- Ти не злишся. - констатував Максуд.

- А повинна? - спитала Амайанта, залітаючи наперед, щоб він міг її добре бачити.

- Я відчував твій стан. Ти була сумною та засмученою. А ще я дізнався про нове почуття. Ну, для мене воно не нове, але від тебе я його вперше відчув.

Максуд замовк. Вони далі йшли мовчки. Амайанта закипала. Вона терпіти не могла, коли він говорив "а" і не говорив "б".

- І що ж це за почуття, о могутній воїн? - підняла богиня руки до неба і закотила очі.

- Розчарування. Я його явно відчув.

- І що?

- А те! Хвилину тому ти була пригнічена і в страшному занепаду духу, а подивися на себе зараз. Ти просто світишся від радості.

- Це не радість. - похитала головою Амайанта.

- Ти справді намагаєшся обдурити людину, яка може відчувати все те саме, що й ти?

- Ти не людина. - пирхнула богиня.

- А хто ж я?

- Віслюк. - Амайанта дійсно не розуміла, як таке можна не знати.

Максуд посміхнувся. Він почував себе трохи винним перед нею. Якщо комусь першому і треба було все розповісти, то це їй. Вийшло не дуже гарно. Так, він усіх вважав за своїх друзів. Навіть уперту, але винахідливу Дезіре. Але Амайанта займала у його ієрархії друзів особливе місце.

- Правильно робиш, що почуваєшся винним. - закивала дівчина в золоті. - Міг би й раніше розповісти.

- Вибач. - воїн секунду помовчав. - То ти скажеш, з чим пов'язана твоя зміна настрою?

- Може, з тим, що тобі доведеться добряче помучитися з цими скрупульозами. - кивнула Айя у бік земляного валу, що виріс поперед них.

Максуд зупинився, чекаючи, доки підійде його команда.

- Ти не сердишся на мене за те, що я про тебе розповів?

Вона різко подивилась на нього. Максуд відчув укол змішаних почуттів. Гордість, задоволення та… почуття дружби. Вона була рада, що він їм розповів про неї? Воїн уже відкрив рота.

- Скажеш хоч слово, і я тебе вб'ю. Потім знайду тебе відродженого і вб'ю ще раз. Зрозумів, віслюче? - вона посміхнулася усмішкою маленької дівчинки і часто закліпала очима.

Його Амайанта. Максуд хмикнув.

- І нічого я не твоя. Я богиня, а ти взагалі невідомо, хто. Навіть не намагайся мене зрозуміти. Ти геть про себе нічого не знаєш, куди такій жалюгідній сошці, як ти, навіть намагатись зрозуміти таку богиню, як я.

Задоволена собою дівчина в золоті пурхнула. Максуд усміхався їй у слід.