Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

так, як вважатиме за потрібне — він владен передати мою сповідь із власними коментарями до будь-якої установи на свій розсуд. Що ж до тих читачів, які можуть не знати про обставини, що передували моєму відкриттю, то саме заради них я зроблю доволі розлогу вступну частину.

Отже, я — Натаніель Вінґейт Пізлі; ті, хто пригадає заголовки газет двадцятирічної давнини або, можливо, листи і дописи у журналах з психології, опубліковані шість-сім років тому, мають мене знати. Тоді широко обговорювали подробиці дивної амнезії, в якій я перебував з 1908 до 1913 року; поширенню різноманітних чуток значною мірою посприяли перекази і легенди про відьмацтво, божевілля та різноманітні жахіття, якими славиться невеличке старовинне містечко у штаті Массачусетс, де я жив тоді і мешкаю нині. Одразу хочу зауважити, що ні спадковість, ні ранні роки мого життя не дають приводу говорити про божевілля або якісь відхилення, і це важливо з огляду на тінь не від світу сього, що так неждано мене накрила. Може статися так, що століття похмурих роздумів наділили ветхий, сповнений тихих шепотів Аркгем особливою вразливістю до таких тіней — хоча, враховуючи мої дослідження, це видається доволі сумнівним. Однак найважливішим є те, що ні моє походження, ні біографія не виходять за рамки звичайного. Те, що прийшло, прийшло не звідси, і я дотепер не можу пояснити звичайними словами, звідки саме.

Я — син Джонатана і Ханни (Вінґейт) Пізлі, вихідців із давніх гейврільських родів. Народився і виріс я теж у Гейврілі, у старовинній садибі на Бордмен-стріт поблизу Голден-Гілл, і не бував у Аркгемі, аж поки у вісімнадцять років не вступив до Міскатонікського університету — 1889 року. Після його закінчення вивчав економіку в Гарварді, а до Міскатонікського університету повернувся у 1895 році як викладач політекономії, і відтоді ще впродовж тринадцяти років моє життя було спокійним та щасливим. У 1896 році я одружився з Алісою Кізар — теж родом із Гейвріла, і троє моїх дітей — Роберт, Вінґейт і Ханна з’явилися на світ відповідно у 1898, 1900 і 1903 роках. У 1898 році я став доцентом, а в 1902 — професором. Упродовж усього цього часу я не виявляв ані найменшої цікавості до окультизму чи психопатології.

Аж раптом — то був четвер 14 травня 1908 року — стався той самий дивний напад амнезії. Усе трапилося цілком несподівано, хоча згодом я дійшов висновку, що першими симптомами цілком могли бути спалахи коротких видінь за кілька годин до нападу — дуже хаотичних, які стривожили мене головним чином своєю незвичайністю. Голова тріщала від болю, і виникало таке враження — зовсім нове для мене, — наче хтось намагається заволодіти моїми думками.

Власне, напад почався близько десятої години двадцять хвилин ранку, я саме читав лекцію з політичної економії «Історія і сучасні напрями розвитку економічних учень» для слухачів молодшого курсу і кількох присутніх другокурсників. Перед очима попливли дивні видіння, здалося, наче замість аудиторії я опинився в якомусь химерному приміщенні. Лекція вилетіла з голови, і студенти помітили, що зі мною коїться щось недобре. А потім я знепритомнів, заціпенівши у кріслі, і ніхто не міг привести мене до тями. Я повернувся до нормального стану і знову побачив білий світ лишень за п’ять років, чотири місяці й тринадцять днів.

Певна річ, про те, що зі мною коїлося, я дізнався від інших, бо лишався непритомним упродовж шістнадцяти з половиною годин, хоча на ту пору мене уже привезли додому, на Крейн-стріт, 27, і передали у руки найліпших лікарів. О третій годині ранку 15 травня я розплющив очі й почав говорити, однак дуже швидко страшенно налякав лікарів та рідних тим, як і що саме говорив. Було зрозуміло, що я не пам’ятаю ні себе, ні свого минулого, хоча, схоже, з якихось причин і намагаюся це приховати. Я з подивом витріщався на присутніх, а скорочення м’язів обличчя нічим не нагадували моєї звичайної міміки.

Навіть мова моя здавалась утрудненою і чужою. Мені було важко керувати своїми органами мовлення, а манера висловлюватися була неприродно пишномовною, як буває з людьми, що тривалий час ґрунтовно вивчали англійську за книжками. Вимова — по-варварському чужорідна, а мову збагачували незвичайні архаїзми або взагалі геть незрозумілі конструкції. Серед останніх і вислів, який двадцять років потому із сильним почуттям — навіть страхом — згадав наймолодший із лікарів. Надалі ці слова звучали у багатьох місцях — спершу в Англії, а потім і в Сполучених Штатах, і попри усю складність і безумовну новизну фрази, вона до найменших дрібниць відтворювала загадкові слова дивного аркгемського хворого з 1908 року.

Фізичної форми я практично не втратив, хоча мені знадобилося ще чимало часу, аби знову навчитися володіти руками, ногами і тілом загалом. З цієї та низки інших причин, пов’язаних із втратою пам’яті, я ще тривалий час перебував під суворим наглядом лікарів. Коли я нарешті усвідомив, що всі мої спроби приховати провали у пам’яті марні, відверто визнав цей факт і почав з гідною подиву пожадливістю накопичувати інформацію. Невдовзі лікарям почало здаватися, що я втратив цікавість до своєї істинної особистості, щойно пересвідчився, що мою амнезію сприймають як цілком природну річ. Вони помітили, що я зосередився на вивченні окремих питань історії, природничих наук, мистецтва, мови й фольклору — при тому, що деякі з них були надзвичайно складними для розуміння. Інші ж були елементарні, відомі ледь не кожній дитині, і попри це, якимось дивним чином стерлися з моєї пам’яті.

Водночас, як вони зауважили, я мав великі знання у неприступних для сучасної науки сферах, знання, які радше намагався приховати, ніж виявити. Якось я мимохіть послався на певні історичні події значно давнішого періоду, аніж відомо історичній науці, — й одразу звернув усе на жарт, помітивши на обличчях співрозмовників подив. Крім того, я мав доволі дивну звичку вести мову про майбутні події як про такі, що вже відбулися, чим двічі або тричі викликав непідробний переляк. З часом такі незвичайні прояви траплялися дедалі рідше, а згодом припинилися зовсім, хоча дехто був схильний приписувати їх зникнення радше вжитим мною заходам перестороги, а не втраті самих цих неприродних знань. І справді, я виявляв гідну подиву жадібність до вивчення мов, звичаїв і перспектив сучасного світу і цим був схожий на допитливого мандрівника із далеких чужих країв.

Отримавши відповідний дозвіл, я цілі дні проводив у бібліотеці коледжу, а ще за якийсь час почав влаштовувати незвичайні експедиції, прослуховувати курси лекцій в американських і європейських університетах, що впродовж кількох наступних років викликало чимало пересудів. У той період унікальне захворювання принесло мені певну славу серед світил психології — славу, якою я користувався як міг для розширення контактів у наукових колах. Мене демонстрували на лекціях як типовий приклад формування другої особистості — при цьому я спантеличував викладачів дивними симптомами і ретельно замаскованими насмішками.

Мені вкрай рідко доводилося зустрічати по-справжньому дружній прийом. Щось у моєму вигляді та мові відлякувало людей, викликало антипатію, буцімто я був істотою безкінечно далекою від усього, що, на їхню гадку, було здоровим і нормальним. Поступово думка про зв’язок чорного потаємного жаху і нездоланної відчуженості, прірви межи мною та їхнім світом, переросла у стійке і майже однозначне переконання, і моя власна родина не була винятком. Від миті мого дивного пробудження дружина сприймала мене з неприхованим жахом і неприязню і твердила, що бачить якогось чужинця у тілі свого чоловіка. У 1910 році вона отримала офіційне розлучення і навіть пізніше, після мого повернення до нормального стану 1913 року, категорично відмовлялася від зустрічі зі мною. Такі ж почуття мали