Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

І лише мій другий син Вінґейт знайшов у собі сили здолати страх і відразу, спричинені змінами у мені. Він також відчував у своєму батькові чужинця, однак, маючи тоді лише вісім років, зберігав надію, що коли-небудь моє справжнє «я» повернеться. Коли це таки сталося, він мене розшукав, і суд довірив мені опіку над ним. Усі наступні роки він як міг допомагав у моїх дослідженнях, і сьогодні, у тридцять п’ять років, він — професор психології Міскатонікського університету. Але я жодним чином не дивуюся, що став причиною такого страху у довколишніх — адже розум, голос і вираз обличчя істоти, яка прокинулась 15 травня 1908 року, насправді не мали з Натаніелем Вінґейтом Пізлі нічого спільного.

Я не намагатимусь розповісти в усіх подробицях про своє життя з 1908 по 1913 рік — охочі можуть про все дізнатися із підшивок старих газет і наукових журналів, як це зробив і я сам. Я отримав змогу користуватися грішми на власний розсуд і витрачав їх доволі ощадно та помірковано — переважно на подорожі та навчання. Однак мої мандри жодним чином не можна було вважати звичайними, адже я на тривалий час зникав у найвіддаленіших і найпустельніших куточках планети. У 1909 році я провів місяць у Гімалаях, а 1911 року привернув до себе увагу подорожжю на верблюді у глиб недосліджених пустель Аравійського півострова. Я так і не зміг з’ясувати, що відбувалося під час цих експедицій. Влітку 1912-го я зафрахтував судно, на якому здійснив плавання до арктичних широт північніше Шпіцберґена — невдале, судячи з очевидного розчарування. Наприкінці того ж року я провів кілька тижнів сам у величезному комплексі вапнякових печер Західної Вірджинії, перевершивши за тривалістю перебування в експедиції як своїх попередників, так і всіх пізніших дослідників. Система цих лабіринтів така заплутана, що годі й думати простежити мій маршрут.

Моє перебування в університетах запам’яталося надзвичайною швидкістю засвоєння інформації, наче інтелектуальні можливості моєї другої особистості значно перевершували мої. Ще я виявив, що у мене були просто феноменальні швидкість читання і працездатність. Я міг запам’ятовувати книжку з усіма подробицями зі швидкістю перегортання сторінок, а моя здатність миттєво тлумачити складні теорії справді вражала. Час від часу в газетах з’являлися вельми скандальні статті про те, що буцімто я своєю волею можу впливати на думки та дії інших людей, хоча я й намагався, як міг, не показувати цього хисту.

Інші повідомлення такого роду стосувалися моїх тісних зв’язків із провідниками окультних груп, а також дослідниками, яких підозрювали у контактах з безіменними послідовниками доісторичних культів з непристойними обрядами. Усі ці чутки, хоча й не отримали реального підтвердження, значною мірою були спровоковані моєю пристрастю до читання праць вельми сумнівного характеру, адже не могли не помітити моєї цікавості до рідкісних старовинних книжок. Є ґрунтовні докази, підкріплені заувагами на полях книжок, того, що я ретельно студіював Cultes des Goules[165] графа д’Ерлета, De Vermis Mysteriis[166] Людвіґа Пріна, Unaussprechlichen Kulten фон Юнтца, вцілілі фрагменти загадкової Книги Ейбона, а також страхітливий Некрономікон божевільного Абдула Альхазреда. А ще ні для кого не було таємницею нечуване пожвавлення різношерстих магічних і сатанинських культів саме під час моєї дивної переміни.

Улітку 1913 року у мене з’явилися ознаки збайдужіння і послаблення інтересу до цієї теми, я неодноразово натякав своїм помічникам на ймовірне наближення змін у моєму стані. Говорив, що прокидаються спогади про ранній період мого життя; щоправда, більшість співрозмовників вважала мене нещирим, адже всі мої одкровення базувались на фактах, які можна було запозичити зі старих приватних паперів. У середині серпня я повернувся до Аркгема й оселився у своєму раніше покинутому домі на Крейн-стріт. Там я встановив надзвичайно цікавий апарат, зібраний по частинах різними виробниками наукового приладдя з Європи та Америки, і ретельно беріг його від будь-кого, хто міг би спробувати у ньому розібратися. Ті, хто його бачив — робітник, служниця і нова економка, — твердили, що він був чудернацькою сумішшю важелів, коліс і дзеркал, не більше двох футів заввишки, фута завширшки і фута завтовшки; опукле центральне дзеркало апарата мало ідеально круглу форму. Виробники, яких пізніше вдалося віднайти, підтвердили ці дані.

У п’ятницю ввечері 26 вересня я відпустив економку й служницю до обіду наступного дня. Допізна в домі горіло світло, і я був там не один — до будинку автомобілем підкотив худорлявий темноволосий чоловік, на вигляд іноземець. Востаннє світло у вікнах бачили близько першої ночі. О другій п’ятнадцять полісмен світла в домі вже не бачив, але автомобіль незнайомця усе ще стояв на узбіччі. Близько четвертої ранку автомобіля на місці вже не було. О шостій ранку в будинку доктора Вілсона задзвонив телефон і нерішучий голос з іноземним акцентом попрохав доктора заїхати до мене додому і привести мене до тями. Як з’ясувалося пізніше, цей дзвінок був міжміським, його зробили із телефонної будки на Північному вокзалі Бостона; що стосується худого іноземця, то за ним уже й слід простиг.

Мене лікар застав непритомним, я напівлежав у м’якому кріслі, до нього майже впритул був присунутий стіл. На полірованій стільниці лишилися подряпини; судячи з них, тут стояв якийсь важкий предмет. Незвичайного пристрою в будинку не виявилось, і жодних відомостей про нього відтоді не надходило. Поза сумнівом, його забрав із собою худий смаглявий іноземець. У каміні бібліотечної кімнати знайшли цілу купу попелу — те, що лишилося після спалення всіх, до найменшого клаптика, паперів, на яких я робив нотатки від першого дня амнезії. За словами доктора Вілсона, моє дихання було уривчастим, але після підшкірної ін’єкції стало рівнішим.

Об одинадцятій п’ятнадцять ранку 27 вересня я енергійно заворушився, а замість застиглої маски проявилося щось подібне до виразу обличчя живої людини. Доктор Вілсон зауважив, що цей вираз нагадував не так мою вторинну подобу, як справжнього «мене». Об одинадцятій тридцять я видав кілька дивних нерозбірливих звуків, що мало скидалися на людську мову. Здавалось, я веду боротьбу з кимось усередині. Нарешті, одразу після полудня — на той час уже повернулись економка та служниця — я забелькотів англійською:

«…серед ортодоксальних економістів того часу Джевонс уособлює типового представника переважаючої тенденції у напрямі наукової кореляції. Його спробу пов’язати між собою комерційний цикл процвітання і депресії з фізичним циклом появи плям на Сонці можна, напевно, вважати наріжним каменем…»

Натаніел Вінґейт Пізлі повернувся — душа, за розкладом якої все ще був травневий ранок 1908 року і студенти-економісти витріщалися на обшарпану лекторську кафедру.

II

Моє повернення до нормального життя виявилось болісним і важким процесом. Втрата п’яти років створює набагато більше ускладнень, ніж можна собі уявити, а у моєму випадку виникло ще й чимало додаткових труднощів. Усе, що я дізнався про свої дії починаючи з 1908 року, здивувало мене і засмутило, однак я намагався дивитися на ці речі по-філософському. Оселившись зі своїм другим сином Вінґейтом у будинку на Крейн-стріт, я зважився відновити викладацьку діяльність — керівництво коледжу люб’язно запропонувало мені професорську посаду.

Я повернувся до роботи в лютому 1914 року і протримався лише рік. На той час я уже переконався, що на мені вкрай негативно позначився мій попередній досвід. Хоча мої розумові здібності — принаймні, я на це сподівався — не постраждали і моя особистість відновилась в усій її повноті, мені бракувало колишньої наснаги. Не давали спокою тривожні сни, а в голові народжувалися дуже дивні ідеї. Коли