Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

ти вирішив зробити, коли він дізнався про твої страхітливі розграбування могил по всьому світу, і що ти планував робити далі; я знаю, як ти це зробив.

Ти зняв бороду й окуляри і так обвів вартових навколо пальця. Вони подумали, що то Чарльз зайшов до будинку, вони подумали, що то він вийшов після того, як ти задушив Чарльза і сховав тіло. Але ти не зважив на різницю у вашому розумовому розвитку. Ти був дурнем, Кервене, гадаючи, що буде досить лише візуальної схожості. Чому ти взагалі не подумав про вимову, про голос, про почерк? Сам бачиш, не вдалося сховати шило в мішку. Ти ж краще за мене знаєш, хто чи що написало того листа, але я все ж застережу тебе, що ті мінускули не писалися намарно. Існують почвари та химородини, яких треба нещадно позбуватися, і я щиро сподіваюся, що автор тих слів подбає про Орна і Гатчинсона. Одна із тих потвор якось порадила тобі не призивати нічого, що ти потім не зможеш відіслати назад. Якось із тобою вже розправились, можливо, так само, як зараз, і скидається на те, що твоя зла магія знову не піде тобі на добро. Кервене, загравати з Природою можна лише до певної межі, за якою кожен жах, який ти прикликав, повстане проти тебе.

Тут доктора урвав конвульсивний крик, який вихопився з горла істоти, що стояла перед ним. Загнаний у глухий кут1, беззбройний, добре усвідомлюючи, що будь-яке фізичне насилля неминуче приведе на допомогу докторові санітарів, Джозеф Кервен вирішив покликати на допомогу свого єдиного правічного союзника і почав виводити кабалістичні знаки обома вказівними пальцями, водночас промовляючи своїм глибоким, лунким голосом, більше не стримуваним удаваним шепотом, вступні слова страхітливої формули.

«PER ADONAI ELOIM, ADONAI JEHOVA, ADONAI SABAOTH, METRATON…»

Проте Віллетт був швидшим. Тіє ж миті, як собаки на подвір’ї шпиталю зайшлися гавкотом, і тієї ж миті, як із бухти налетів холодний вітер, доктор спокійно та виважено почав промовляти те, що він уже давно готувався проказати. Око за око, чари за чари — і нехай ця потвора дізнається, наскільки добре він вивчив уроки безодні! Отож Марин Бікнелл Віллетт твердим голосом почав проказувати другу формулу з пари, в якій перша прикликала того, хто написав уже згадувані мінускули, — таємниче замовляння, над яким було зображення «Хвоста Дракона», символу низхідного вузла:

«OGTHRODAI’F

GEB’L — EE’H

YOG — SOTHOTH

’NGAH’NGAI’Y

ZHRO!»

При першому ж вимовленому Віллеттом слові пацієнт, який проказував свою формулу, замовк. Неспроможний говорити, монстр почав ошаліло вимахувати руками, аж ось і вони заціпеніли. Коли пролунало страхітливе ім’я Йоґ-Сотота, почалися жахливі зміни. То було не просто розкладання, а радше перетворення чи повернення до початкового стану, і Віллетт заплющив очі, щоб, бува, не втратити свідомості, перш ніж зможе закінчити заклинання.

Але він не зомлів, а той чоловік, те породження нечестивих віків і заборонених таємниць назавжди залишило цей світ. Божевілля із позачасся розвіялося, справу Чарльза Декстера Ворда було закрито. Розплющивши очі, перш ніж вийти із тієї кімнати жахів, доктор Віллетт побачив саме те, що намалював собі в уяві. Як він і передбачив, кислота не знадобилася. Бо ж, як і проклята картина минулого року, Джозеф Кервен тепер лежав на підлозі тонким шаром дрібного синювато-сірого пилу.

Барва з позамежжя світу

На захід від Аркгема здіймаються стрімкі бескиди, а видолинки там поросли густими лісами, яких ніколи не торкалася сокира. Є і темні вузькі улоговини, за схили яких чіпляються дерева, де жебонять струмочки, які не бачили жодного промінчика сонця. На пологіших схилах притулилися старовинні кам’яні ферми з приземкуватими, замшілими хатинами, які у прихистку величних скель навіки занурилися в роздуми про таємниці Нової Англії; втім, усі вони зараз стоять порожні, їхні широкі димарі обвалюються, а обшиті ґонтом стіни загрозливо випинаються з-під низеньких мансардних дахів.

Старожили звідси пішли, а чужинцям тут не подобається. На цих землях намагались поселитися франкоканадці[148], індіанці, італійці і навіть поляки — проте ніхто не затримався. І річ не стільки в чомусь, що можна було там почути, побачити чи з чим зіткнутися, а радше в тому, що навіювала уява. Ця місцина взагалі погано впливає на уяву, а про приємні сни тут можна забути. Мабуть, саме це і відлякує сторонніх, бо старий Еммі Пірс ніколи не розповідав їм того, що він пригадує з дивних часів. Еммі, який з роками трохи поїхав розумом, єдиний, хто досі там живе, єдиний, хто досі говорить про ті дивні часи; та й то він зважується на це лише тому, що його будинок стоїть край поля і поблизу ходжених шляхів навколо Аркгема.

Коли я тільки збирався вирушити до цих долин і пагорбів, щоб виконати необхідні заміри для нового водосховища, мене попереджали, що це лихе місце. Вперше я почув таке в Аркгемі, а оскільки це стародавнє містечко, сповнене відьомських легенд, я собі подумав, що то одна з історій, які бабусі століттями розповідають онукам. Сама назва «гибле пустище» здавалася мені надто дивною і театральною, аж стало цікаво, як це вона потрапила до пуританського словника. А тоді я сам угледів оте темне плетиво улоговин і схилів на заході долини і вже нічому не дивувався, окрім безмежної загадковості того місця. Я побачив його вранці, однак та місцина вічно повита тінями. Там занадто густо ростуть дерева, а їхні стовбури надто товсті для будь-якого нормального новоанглійського дерева. На пітьмавих стежинах поміж деревами було занадто тихо, а лісова земля була надто м’якою, встеленою товстою ковдрою моху і прілого листя, що гнило тут, либонь, від початку часів.

На просіках, переважно вздовж старої дороги, тулилися ферми; на обійстях деяких із них ще стояли всі будівлі, на інших — тільки одна чи дві, а іноді й зовсім — лише самотній димар чи просто вхід до підвалу. Там буяли всуціль бур’яни і верес, у хащах яких снували дикі тваринки. Над усім цим витав гнітючий дух неспокою і бриніла легка нотка несьогосвітності та гротеску, наче бракувало якоїсь невловимої деталі у перспективі чи світлотіні. Тож і не дивно, що чужинці не хотіли тут селитися, бо в цьому місці не хотілося залишатися навіть на одну ніч. Цей край надто нагадував пейзажі Сальватора Рози[149]; він дуже скидався на якусь заборонену гравюру на сторінках книги жахіть.

Але все це виглядало не настільки жахливо, як саме гибле пустище. Я збагнув це тієї ж миті, коли спустився до нього вниз розлогою долиною; жодна інша назва не годилася, щоб назвати це, так само й ніщо інше не пасувало так цій назві. Ці слова міг би дібрати поет, якби бодай краєм ока побачив цю місцину. Либонь, думав я, споглядаючи її, тут бушувала пожежа; але чому ж нічого більше так і не виросло на цих п’яти акрах сірої пустки, що простягалася до виднокола, наче випалена кислотою величезна пляма серед лісів і полів? Вона лежала на північ від