Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Грамоти та тимчасової конституції демонструвало принципові наміри нової влади повернути країну до нормального, упорядкованого, мирного та безпечного життя.

«Тимчасовий закон про верховне управління державою на випадок смерти, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави Ясновельможного пана Гетьмана всієї України».

Як показала політична практика перших днів, цих оголошень ви­явилося явно недостатньо. Навздогін, 10 травня, видали підписане всіма членами кабінету повідомлення про державний устрій та політику Української Держави, спрямоване проти націонал-соціалістичних критиків нового режиму.

Далі — мовою оригіналу: «При малій свідомості широких мас громадянства подібна злонамірена агітація може мати успіх і визвати заколоти, подавлення котрих необхідне в інтересах забезпечення державного порядку та спокою, — може проходити серед тяжких, а иноді кривавих жертв. Тому, — читаємо далі, — правительство вважає своїм обов’язком звернутися до населення України з поясненням, що всі наведені чутки (про відновлення російського самодержавства та ігнорування законних прав селян. — Д. Я.) не що інше, як злобна клевета тих, кому чужі інтереси українського народу і хто задля того, щоби захопити власть, послуговується недостойними способами політичної боротьби, або наслідок непорозуміння, що походить від недостаточно продуманого і серйозного відношення до переживаємих подій».

Засаднича ідея, яку провід нового режиму вважав за необхідне довести до відома всіх і кожного, сформульована так: «Гетьман не бажає стати самодержавним. Гетьманство — це здійснення ідеї незалежної і вільної України в історичній, національно-українській формі. Стоючи на чолі Українського Правительства, Гетьман тим самим відновляє і закріпляє в народній свідомості думку про непорушність народних і козацьких свобод». І далі: «не може бути мови про прямування нового правительства до гніту української національності, її мови, культури і державності. Навпаки, правительство, вистерігаючись насильств і радикальних перемін, буде в той же час рішуче переводити в життя ідею дальшого і всестороннього розвитку української національної культури, забезпечення прав української мови в школі, державних і громадянських установах і закріплення всіх форм української державності» за одночасного захисту прав і свобод «усіх других національностей, що проживають на території України».

І нарешті: «Основна задача правительства, що має тимчасовий переходовий характер, лежить у тому, щоби зміцнити на Україні державний порядок і, в умовах повного спокою та правдивої волі, довести державу до хвилі скликання народного представництва, котре виявить правдиву волю, нефальшовану ніякими впливами, відкіля б вони не походили, українського народу в справі будучого державного устрою України»[106].

31 липня до цього закону запровадили принципову новацію.

«Тимчасовий закон про верховне управління державою»

Скоропадський у визначеному ним самим порядку, ухвалив «Тимчасовий закон», маючи за мету захистити розпочату справу від будь-яких «випадковостей» з боку екстремістськи налаштованих націонал-соціалістичних кіл.

Цей акт, на нашу думку, став третім за важливістю — після двох уже цитованих. Скоропадський добре знав, якою країною і яким народом йому випало керувати. Саме тому і намагався убезпечити розпочату справу: «мене поліція неодноразово попереджала, що необхідно тепер очікувати, що відбудеться замах на мене. Не бажаючи, щоби з моєю смертю загинула справа, заради якої я стільки пережив, я запропонував Раді Міністрів обговорити тимчасову форму управління Україною на випадок моєї смерті, серйозної хвороби або тимчасового від’їзду за межі України аж до обрання нового гетьмана. Справа ця була доручена, — розповідав Скоропадський в «Споминах», — сенатору Завадському, він виробив особливий закон, який потім про­йшов усі інстанції і був мною затверджений». «Я, — писав гетьман, — урочисто в перших числах серпня влаштував передачу цих конвертів, запросивши Митрополита, Сенат та Раду Міністрів до себе. Попередньо я звернувся до тих, хто зібрався, з промовою, в якiй вказав на ідею, котру я хочу цим провести. Стара історія України, — доводив Скоропадський, — вся наповнена усiлякими ускладненнями власне через те, що зі смертю гетьмана влади не було, і починалися партійні чвари через вибори нового гетьмана, вибори якого зазвичай доводили до анархії».

Ухвалений Радою Міністрів «Тимчасовий закон про верховне управління державою на випадок смерти, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави Ясновельможного пана Гетьмана всієї України». Суспільне надбання

«Тимчасовий закон про верхов­не управління» визначав: «...в разі тяжкої хвороби або смерті Ясновельможного пана Гетьмана верховне управління аж до одужання або до вступу нового гетьмана, в порядкові, який встановлено буде окремим законом, належить Колегії Верховних правителів держави».

Остання мала складатися з трьох осіб: одного — призначеного особисто гетьманом, одного — обраного від Державного сенату й одного — обраного від Ради Міністрів. Паралельно гетьман мав особисто визначити Верховного правителя та іншого правителя, який мав заступити першого у випадку його смерті або тяжкої хвороби, або складання повноважень з інших причин. «Тимчасовий закон» докладно розписав і процедуру негайної передачі влади до Верховного правителя і його заступника та процедуру ухвалення рішень Колегією Верховних правителів та взаємини між ними[107].

2 вересня, в день від’їзду до Берліна, гетьман повідомив на засіданні Ради Міністрів, що він призначає Верховним правителем Лизогуба, і звернувся до уряду та Сенату з проханням «призначити від себе» Верхов­них правителів — ними були обрані військовий міністр Олександр Рогоза (від уряду) та голову Генерального адміністративного суду Дмитра Носенка (від Сенату)[108].

Хто такі О. Рогоза та Д. Носенко?

Олександр Францевич Рогоза народився 1858 р. в українській священницькій родині. Випускник Михайлівського артилерийського училища та Миколаївської академії Генерального штабу (1883 р.). Учасник російсько-турецької війни (1877—1878 рр.). Службу проходив на стройових та адміністративних посадах. Генерал-лейтенат (1908 р.). Учасник Першої світової вій­ни, удостоєний 13 бойових орденів. У 1917 р. — командувач 4-ї армії. Відсторонений від командування більшовиками. 10 квітня 1918 р. подав заяву про вступ до збройних сил УД. Військовий міністр, генеральний бунчужний («повний генерал»). Розстріляний чекістами-людоїдами в Одесі.

О. Рогоза. Суспільне надбання

А от відомостей про Д. Носенка виявити не пощастило. Хіба що констатувати: згідно із «Адресной и справочной книгой «Весь КиевЪ» на 1915 р.» його прізвище не згадується. На відміну від О. Д. Павловського, Вел. Володимирівська, 68.

«Закон про громадянство Української Держави»

Ухвалений УЦР «Закон про громадянство Української Народної Респуб­ліки» був і недосконалим з правової точки зору, і фактично не був запроваджений у життя.

Б. Кістяківський (1869—1920 рр.). Суспільне надбання

Тому виникла необхідність розробити новий закон, який відповідав би історичним потребам та новим політичним умовам. Заснована для цього комісія, до якої разом із міністром внутрішніх справ Лизогубом, міністром освіти Василенком, міністром юстиції Чубинським, ректором Київського університету Спекторським, професором Б. Кістяківським, генеральним суддею Шелухіним і членом ради МЗС Славинським увійшов також і міністр закордонних справ Дорошенко, виробила проект закону, який був ухвалений Радою Міністрів 2 липня[109].

Ретельно пророблений, системоутворюючий документ видали «на гора» 2 липня. Закон встановлював «державно-правну приналежність людини до неї (Української Держави. —