Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Розділ 35

Крізь оглушливий біль і хмару пилу, які накрили мене, я відчула, як чиїсь руки обережно підхоплюють моє тіло, витягуючи з-під уламків. Запаморочення не відпускало, а відсутність голосів Емера й Топаза у голові краяла душу — я не чула, чи вони живі, чи розчинилися.

— Каті, — тихо обізвався Рубер; я впізнала його теплий тембр. — Ми тут... все буде гаразд.

Я намагалася розплющити очі, примружуючись крізь пилюку, однак у голові й досі відлунював біль від вибуху щита, яким щойно врятувалась. Стало легше дихати, хоч усе тіло здавалося суцільним синцем.

— Емер... Топаз... вони?

— Поряд, але непритомні, — відказав Рубер, акуратно опускаючи мене на більш-менш рівне місце.

У мене ледь вистачило повітря на короткий полегшений видих: “Дякую долі...”. Вони не зникли від потрійного злиття остаточно.

— Каті, прийми нас... Я одразу додам тобі сил, — почав Рубер, стримано витримуючи паузу й намагаючись не показувати власної тривоги.

Але не встиг він продовжити, як Сапір раптом підхопив мене за плечі — я відчула, як його руки ковзають під мої лікті. Мить — і синій відблиск осяяв наш простір, засліпивши мене на секунду. Руберова постать затрусилася — він роззявив рота, мов готувався щось вигукнути, але...

Ми знову з’єдналися. Я з жахом усвідомила: тепер знову втрьох!

Ні, так не можна, це надто небезпечно... проте вже відчула, як тіло раптово наповнюється ще однією стихією. Сапірів холод води, Руберів вогонь...

— Ви... ви що наробили?.. Нам не можна... — спробувала я заперечити, але на тому зупинилася: ворушити язиком стало важко, здавалося, я проковтнула камінь. Не могла вимовити і попередити про пряму заборону Величних.

— Каті, все добре, ми впораємося...

 Ні-і-і... Як же так.

— Ви не про те думаєте... Чорт... — видихнула я вголос, задихнувшись.

Але вже відчула, як розпечені хвилі й пронизлива свіжість змішуються в моєму тілі.

— Ми разом — сильніші, — додав Сапір, тримаючись якомога лагідніше, хоча теж відчував моє виснаження.

І справді, попри страх, я відчула шалений приплив енергії. Зомліваючий організм оживав, і зір прояснів.

— Гаразд... — видихнула я, витираючи рукою кров над губою. — Що ж, іншого виходу вже немає.

Зціпивши зуби, я сперлася на коліно. На те, щоб тверезо думати, було мало часу: Аніона могла повернутися в будь-яку мить.

Але поки ці думки пронизували мене, новий подвійний потік вирував у крові, даючи хоч і небезпечну, але силу. Я відчувала, як тіло напрочуд швидко відновлюється від попередніх травм.

Десь у віддаленні чулося грюкання уламків, свист вітру. Моє серце скакало мов божевільне. Чи вистачить цього?

Зі стогоном я звелася на ноги, вхопившись за виступ бетону, змусила себе підняти голову. Я не згину так просто... не сьогодні. І хоч мене лякало, наскільки це суперечить велінням Величних, розуміла: відступати нікуди.

Над зруйнованим полем, у якому росли чорні квіти, гойдався темний вітер. Я помітила, як з-під уламків підіймається новий потік істот, які слугували темній сестрі.

Я схилилася над Топазом та Емером і, не вагаючись, віддала їм трохи своєї енергії.

— Каті, що ти робиш?! — голос у голові тремтів від напруги.

— Рятую їх.

— Тобі не можна так робити!

— Хто сказав?

Вони стали дихати рівніше. Чудово. Тепер я могла не хвилюватися за них.

— Ходімо, — промовила я, підводячись, — межа вже тріщить.

Кинулася вперед, збираючи залишки сили в кулаках. Кожен крок був, ніби останній. Я бігла, витискаючи з себе все, мов за мною гналися чудовиська, і від цього залежало життя.

Хоча... так воно і було.

Десь попереду мерехтів потік: Скверна та її химери вижирали землю, прагнучи дістатися свіжих просторів. Я вдарила долонями по землі, і холодна хвиля з силою пронеслася вперед, приморожуючи лапи Скверни та її химер. Вони заревли від болю, вигинаючись, намагаючись вирватися, але мій лід уже оплів їхні тіла, не дозволяючи ступити далі. Вони корчилися, жадібно витягуючи пазурі до ще живої землі, та не могли зрушити з місця.

— Ах ти, все ніяк не здохнеш! — гаркнула Аніона, її погляд спалахнув люттю. Вона простягла руку, і з її долоні вирвався темний джгут, розбиваючи мої крижані пута та звільняючи своїх створінь.

Та я була готова.

Не думаючи метнула хвилю полум’я, яка спалила дрібних химер і завдала шкоди тим, що були більшими.

— Ти-и-и... Як ти можеш використовувати дві сили? Це... неможливо! Я гадала мені примарилося! — у її голосі бриніла люта заздрість.

Вона що, минулого разу не помітила? Ну й добре.

— Сюрпри-и-из, — повторила я втомлено й вдруге жбурнула полум’я. Ще частина химер завалилася, волаючи в агонії.

— Ні-і-і! — крикнула сестра, випускаючи з долоні стіну темряви, що котилася прямо на мене.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍