Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Я моментально підняла руки, і довкола постала синьо-червона сфера, наш щит. Він спинив чорну хвилю осяявши мене, закрившись куполом над головою. Темрява розсіялася, але в ту ж мить щось гостре з силою врізалося в щит, проламуючи його оболонку.

Меч. Темний та гострий, створений ніби із самої Скверни.

В голові щосили закричав Сапір.

— Зніми щит!

— Ні!

Переді мною, дивлячись просто у вічі, стояла Аніона та посміхалася мов божевільна. Її пальці стиснули руків’я меча зітканого з темряви, і я відчула, як він почав пульсувати, наповнюючись її силою. Вона прокручувала його, занурюючи все глибше.

Мій щит тремтів, а Сапір ще більше кричав у голові. Вона знала, що робить... він не може вийти, а залишившись...

Я вчепилася у створений із темряви меч, намагаючись зсередини виштовхнути його з нашого щита, вкриваючи полум’ям лезо, що наближалося до долонь Аніони. У відповідь я відчула, як розпечений біль прошиває мою власну шкіру, бо її темрява нестерпно жалила. Усе горіло, а я не могла відпустити, боячись, що тоді зникне останній шанс утримати злиття.

Зрештою чорна зброя розсіялася, а щит одночасно спав, ніби зруйнований ізсередини перевантаженням. Я лише краєм ока побачила, як червоний і синій спалахи вихоплюються з мого тіла — Рубер і Сапір різко виштовхнулися назовні, відлетівши на кілька кроків.

— Що? Це як? — пробелькотіла я, адже сама не відпускала Вартових. Біль у м’язах і поранених руках стискав мене, але я все одно не розуміла, як це сталося. Невже заборона Величних почала діяти. Чи це вона?

Аніона миттєво між нами звела темну стіну, щільну, мов дим, та схопила мене за руку, огорнувши нас чорною імлою. Мить — і ми вже стояли на зруйнованому кладовищі, неподалік від місця бою, але поза полем зору моїх Вартових.

— Така безпорадна... слабка, — промовила вона глумливо, відпустивши мою руку. — Кинула своїх Вартових умирати. Оце гарна Обрана, еге ж?

Я відчула, як темрява почала тиснути на мене, мов долоні, що тримають за горло. Не встигла відреагувати, коли мене притисло до сирої землі кладовища, не даючи поворухнутися ані рукою, ані ногою.

— Ні... — хотіла вигукнути, та губи лиш ледь ворухнулися, не видавши голосу.

Вона підняла мене в повітря різким поштовхом тієї ж чорноти й щосили жбурнула назад. Я відчула, як різкий удар упився в мою спину, змусивши закрити очі від пронизливого болю та смаку крові в роті. Здалося, ребра ось-ось тріснуть.

Я здригнулася, намагаючись відновити дихання, але знову закашлялася, відчуваючи, як по скронях котиться холодний піт.

Усе запаморочилося, а холодний вітер колов обличчя. Я зціпила зуби, щоб не кричати, і відчула, як серце розривається сумішшю відчаю й злості.

— Я не вб’ю тебе, о ні-ні-ні, — посміхнулася вона, наближаючись. — Матимеш місце в першому ряді... Дивитимешся, як твої Вартові гинуть один за одним, — вона зі зневажливою ласкою присіла поряд, обіпершись на коліно. — Зараз троє з них напівживі — це лише питання часу. Четвертий... ну, він без тебе теж нічого не вартий.

Я захрипіла, намагаючись підвестися на ліктях, а вона жорстко тицьнула носком черевика в мої ребра, змусивши мене знову застогнати.

— Сьогодні межа впаде та Ерде вперше втратить своїх захисників, і Скверна ступить на безпорадну Землю. І все завдяки тобі.

— Навіщо це тобі?

— А чому б і ні? — її голос бринів від самозахоплення. — Прямо зараз останнє зерно оселилося в серці жителя Ерде. Ти знаєш, чому вони помирали? Я просто висмоктувала їхню силу, чи не чудово? Такі собі батарейки на відстані.

— Не роби цього... — я задихалася, намагаючись поворухнутися. — Благаю тебе... спинись.

Її обличчя на мить напружилося. Але це тривало лише секунду.

— Але я хочу. — Вона широко розвела руки, її очі палахкотіли некерованою жадібністю. — Хочу величі. Хочу перестати жити в тіні. Хочу собі армію химерок, а може й людей, якщо навчусь не доводити їх до смерті. Але я попрактикуюсь і з часом все вийде.

— Ані...

— Не називай мене так! — різко викрикнула вона, штрикнувши гострим носком у моє плече. — Її більше немає. Є я — Обрана Чорного Діаманта, і скоро обидва світи належатимуть мені.

Вона випросталася над моїм лежачим тілом, переводячи погляд у далечінь, де виднілися похилені хрести й силуети химер, що товклися десь поруч.

Я дивилась у чорне небо, здушена темрявою, не маючи змоги поворухнутися. Аніона здійняла руку, ще раз спрямовуючи на мене пляму скверни. Здалося, весь мій світ стискається до точки в її руках.

Благаю...

 Скверна в її долоні закрутилася, розростаючись у пульсуючий чорний згусток, що повільно опускався до мене.

Величні Коштовності...

Гострий, обпалюючий біль розколов мене зсередини, відібравши повітря. Я скрикнула, відчуваючи, як щось рветься у мені, як темрява вливається в моє тіло розбиваючи його на шматки.